Десятки тисяч громадян України скупчилися ось вже яку добу на польсько-українському кордоні. На ногах день і ніч, у вітер і холод. Стоятьу тисняві. Черга рухається дуже повільно. Багато хворих. П’ють парацетамол (у кого він є).
Довкола жахлива антисанітарія.
Справляти нужду доводиться у чистому полі під відкритим небом… Чоловіки, жінки, старі, молоді… Bода закінчується, засобів гігієни нема. Дехто втрачає свідомість, стоячи годинами в черзі. Лікарів, швидкої допомоги нема… Та й на всіх, у тій кілометровій черзі, лікарів не настачишся.
Становище критичне.
Навіть перетнувши кордон і опинившись на території України, людям податись нема куди — міжміське автотранспортне громадське сполучення припинило роботу у зв’язку з карантином. Міністерство з надзвичайних ситуацій… проблеми не бачить.
А ситуація критична!
Усі запитують: чому чекали до останнього? Можливо тому, що рішення про закриття українського кордону 27 березня для автотранспортних засобів і піших людей було офіційно озвучене всього за добу, 26 березня. Але думаю, що навіть ця спізніла заява МЗС та президента не є виправданням…
Що ж до людських доль – то це взагалі біда, трагедія.
Адже йдеться не про майновитих туристів, що гріли черево на пляжах екзотичних країн. Йдеться про наших вітчизняних роботяг, які своєю працею за кордоном підтримують своїх дітей, своїх рідних, власне, економіку цієї безталанної України.
Ростислав Демчук
