Коли я писав книжку про УБОП (Управління з боротьби з організованою злочинністю), багато годин провів в надзвичайно цікавих розмовах з міліцейськими генералами, полковниками, майорами. Але не тільки з ними. Для повноти картини оперативні працівники УБОП, працівники кримінальної розвідки, вирішили організувати мені зустріч з колишнім бандитом, «бригадиром» одного з найвідоміших київських «кримінальних авторитетів».
Умова зустрічі була така: я повинен бути без диктофона, без мобільного телефона, без будь-якої іншої «електроніки». Також я не мав права запитати ім’я та прізвище цього персонажа. Я погодився.
Спершу подумав, що, певно, повезуть мене в одну із тюрем на зустріч із «героєм». Проте, чомусь, навіть не здивувався, коли ми потрапили не в тюрму, а в один із найдорожчих київьких ресторанів. По один бік столу сиділи я та організатор зустрічі, генерал-лейтенант міліції, а напроти нас — респектабельний чоловік в підкреслено дорогому одязі, з манерами англійського лорда.
Ми пили коньяк, розмовляли понад чотири години. З окремих деталей я вирахував, що він і є власником цього ресторану. Я багато чого від нього дізнався такого, чого в силу вродженої скромності не могли мені розповісти працівники міліції. Майже всі його сюжети, поряд з іншими сюжетами й документами міліції, увійшли до книги.
Тепер цього чоловіка я щодня бачу по телевізору. Й дивуюся, навіщо він натягнув на себе маску дурня?.. Вона йому зовсім не личить…
І ще нюанс.
Хоч відтоді минуло десять років, коли писалася та книга, я жодного разу ні в кого не запитав його прізвище. А навіщо?.. Я й так його добре знаю…
Іван Безсмертний
