Слухала Миколу Томенка про перейменування в Києві. Він не розуміє, чим завинила назва «Героїв Дніпра». На його думку, старики і пацани, яких Жуков кинув на форсування Дніпра і визволення Києва у 1943 році, — герої. Але ж ми говоримо про жертви Голодомору, а не про його героїв. Підневільними, тобто без вибору, були ці герої форсування Дніпра. Їх треба вшановувати не як героїв, а як жертви сталінізму. Невже ж це не зрозуміло?
На жаль, панові Томенкові не зрозуміло. А все тому, що тут діє ось який механізм. Ми дивуємося, що Східна Німеччина, Угорщина мають такі стійкі симпатії до Росії, навіть люблять Росію. Таке враженя, що ми не бачимо, що Східна Україна, що потерпіла від Росії значно більше за Західну, має набагато більшу любов до Росії, набагато більше чіпляється за російську мову і російський спосіб життя.
А причина цієї любові полягає в тому, що чим більше знущалася Росія над своїми жертвами, тим більше жертви її любили. А ще жертви хочуть відчувати свою причетність до чогось великого, хай навіть до великого зла, бо це певним чином наповнює сенсом життя жертви.
Не віддамо перемогу над нацизмом Сталіну! Українці теж знищили нацизм. Знищили, але в якості солдатів Сталіна, вони були і переможцями, і жертвами водночас. І жертвами більшою мірою, бо були вони насправді гарматним м’ясом Сталіна.
Томенко сказав, що він вчиться історії України, хоча й написав багато книжок. І це правильно. Добре, коли людина розвивається і вчиться, але Микола Томенко не розуміє різниці між українською перемогою і перемогою Сталіна, СССР, Росії. Наша перемога ще в дорозі. І в неї нераціонально — бо добро на відміну від зла завжди ірраціональне — вірять США, Велика Британія і не вірить Німеччина (але частково, в Німеччині є сили, я маю на увазі їхню міністерку Бербок, що таки стала на світлу сторону, нім. соціал-демократи взагалі отримають ще в пику від опозиції).
Якщо вже зберігати пам’ять про тих, кого кинули на форсування Дніпра, то назвати станцію метро і вулицю треба так: Пам’яті жертв сталінізму, що були кинуті на форсування Дніпра 1943 року. Визволення Києва, до речі, тоді було визволенням від Гітлера, але й новим-старим ярмом Сталіна. Скільки вже можна ходити по цьому зачарованому колу?
Роксана Харчук
