Британці з-поміж решти причин ще настільки активні і безстрашні перед путіним поруч з іншими європейцями, бо вони відносно недавно мали свою війну і рішуче себе у ній проявили. Мова про війну з Аргентиною у 1982-му році, якою правила військова хунта і захотіла заробити балів, анексувавши Фолклендські острови під приводом «історичні землі і оце все». Бачите, історія з Кримом стара як світ.
Британці мали там невеличкий гарнізон і тому швидко здались, а керівництво Аргентини не вірило, що Британія буде за них битись, бо то чорт-зна-де, а на той час Британією керувало дві жінки — королева і Маргарет Тетчер. Rust in peace, як влучно писали декотрі газети у некрологах про Тетчер.
Британці швидко спорудили армію і відбили острови за дуже короткий час. Хоча Аргентина опиралась, бо це велика держава і мала непогану армію та авіацію зокрема.
Що цікаво — світ моментально включився і став на бік Британії. Іноді я дуже шкодую, що в 2014-му році ми не мали хоч якоїсь частки притомної армії, щоб спробувати поборотись вже тоді за Крим. Бо путін тоді був не такий сміливий, а Захід теж би включився, якби побачив опір. Можливо великої війни вдалось би уникнути, розпочавши маленьку. Але це вже історія.
І, вертаючись до історії з Британією, найяскравіше, чим змогла відповісти на свою поразку Аргентина — це гол Дієґо Марадони у ворота збірній Англії, який він забив рукою («Рука бога»), а ще через чотири хвилини — ще один гол, «гол сторіччя». Ото й уся аргентинська сатисфакція…
Володимир Гевко
