Намагався утриматись від обговорення дематюкизації, широко обговорюваної тепер з «легкої руки» Ольги Богомолець.Не тому, що я проти дематюкизації.
Навпаки, я – за!
Бо не користувався, не користуюсь і, напевно, вже не послуговуватимусь нецензурною лексикою.
Мені було років десять, коли я щось матюкливе сказав своєму шестирічному товаришеві, хтось із дорослих те почув і переповів батькові. Коли я прийшов додому, мені дісталося від батька так, що відтоді й живу собі без матюків. Мені ніяково їх вживати навіть ув анекдотах, що як пісні, з яких слова не викинеш.
Під час навчання в університеті їздили ми на лижні змагання у якусь підмосковну дєрєвню. Розквартировували нашу факультетську команду у хаті (ізбє) якоїсь родини з двома малолітніми дітьми, в якій усі члени родини розмовляли виключно матюками. Я був шокований.
Ходили балачки, що одна з викладачок кафедри стилістики, очолюваної професором Д. Розенталем, займалася дослідженням експресивності нецензурної лексики, але публікацій і виступів на конференціях вона не мала, бо за радянської влади навіть в науці на цю тему була заборона.
Виступаючи з лекціями в США, восени 1990 року в Мічіганському університеті трапилося мені познайомитись з дуже відомим тоді радянським дисидентом, який після ув‘язнення за антирадянську діяльність ще на початку 70-х років був видворений з СРСР. На час нашої зустрічі він був на доктораті в Мічіганському університеті й працював над дисертацією про… матюки в російській літературі.
Саме його я передусім і згадав, прочитавши нині розлогий запис іншого колишнього радянського дисидента з того ж Харкова.
Ось що я написав йому в соціальній мережі:
«Мене вчаровувала Ваша боротьба з радянською владою, коли Ви були в дисидентах і коли Вас переслідували. Читаючи Ваші теперішні тексти, я дивуюся, що Ви відійшли від боротьби з радянським устроєм і що він Вас цілком тепер влаштовує. У мене таке враження, що Ви продовжуєте жити в Совєтском Союзє. Невже Ви не розумієте, що Україна зможе стати успішною лише позбувшись вериг радянського способу життя?!».
Це ж треба було ризикувати своїм здоров‘ям і навіть життям, провести роки в психушках, тюрмах і таборах, щоб так легко заспокоїтися після розпаду СРСР, зайнятися в екзилі студіюванням матюків, а то навіть і ностальгувати за совком у численних «бєссмєртних полках» у російськомовних діаспорах.
СИСТЕМНІ ЗМІНИ їх не цікавлять!
Хоч саме відмова від авторитарно-тоталітарного устрою через відродження української культури, національних традицій і звичаїв, встановлення свого, автентичного ладу й запровадження свого, питомого способу урядування уможливило б розв‘язання усього огрому проблем, які ніяк не може вирішити усе ще радянська Україна. Матюки відійшли б собі на смітник історії укупі із совком і «русскім міром», породженням якого вони якраз і є.
Володимир Іваненко,
Український Університет
