Я якось писав, що прихід Зеленського означає смерть української політики в її традиційному сенсі і офіційне настання епохи шоу…
Я мав на увазі, що в усі сфери життя прийдуть нові алгоритми, які відповідно, приводитимуть у рух нові люди. А оскільки маємо в Україні Президента, який вийшов зі сфери шоу-бізнесу, то і всі процеси в нашій країні відповідно будуть рухати люди шоу-бізу.
Я був готовий до такого повороту.
Але реальність перевершила всі мої прогнози. Режисерами урочистого святкування Дня Незалежності будуть Алан Бадоев і Олена Коляденко…
Ні, у мене не когнітивний дисонанс.
Навпаки — мій мозок вибухає безліччю яскравих картинок і несподіваних режисерських знахідок, які я навіть озвучити боюсь. А раптом вони у цей День стануть реальністю!
Я з великою повагою ставлюся до кліпмейкера і кінорежисера Алана Казбеговича Бадоєва та до керівника балету «Freedom» Олени Євгенівни Коляденко — у них величезний досвід роботи у всіляких успішних розважальних шоу.
Але День Незалежності — це зовсім інше!
Це глибока і трагічна історія віри і боротьби українського народу. Це криваве і драматичне сьогодення української держави, яка відчайдушно бореться за своє існування. Це сльози, біль, і туга за тисячами загиблих. Це гордість і безмежна вдячність тим, хто сьогодні захищає нас на передовій…
Я підтримую доцільність військового Параду в цей день. Хай дуже скромного. Навіть без патріотичних гасел і велеречивих промов. Хай це буде просто: військова техніка і люди в камуфляжі. Просто рідні до болю звуки козацького маршу і близькі кольори національної символіки. І більше нічого.
У простоті — схована геніальність. Коли змісту відповідає форма. Коли будь-яка надмірність або неприродність виглядатиме, як кощунство і наруга над нашими ідеалами і найсвятішими почуттями.
Але в тому й суть — що шоу-бізнес сповідує зовсім інші принципи, де зміст ніщо, а форма — все. Де цінується епатаж і гламурність. Де кінцевою метою є не пробудити глибинну реакцію народу, а вразити його ефектністю і несподіваністю сценічних прийомів — тобто спрацювати на емоції, а не на почуття.
Яка різниця? — запитаєте ви.
Величезна! Емоції викликають сплеск короткотривалого зачарування і затьмарюють розум. Почуття — апелюють до глибинних і стійких асоціацій і колективного осмислення певних подій, які і роблять народ — народом, а не безликою юрбою, що нудиться, шукаючи, чим би себе потішити.
У мене питання — люди, які звикли задовольняти людські емоції — чи здатні вони підніматися до рівня високих почуттів?
Кажуть, що навіть найталановитішого співака, можна опустити до рівня лабуха, примусивши хоча б рік поспівати в ресторані репертуар а ля «чего изволите». Всеядність вбиває смак і притупляє чутливість — хай не ображаються на мене за ці слова мої ресторанні колеги, які таким чином заробляють собі на життя. Я пишу тут зовсім про інше.
Дуже не хочеться аби в цей важливий для України день нас усіх не обманули яскравими блискітками і модними заморочками, дешевими фєнєчками і дорогими спецефектами.
Щоб ветерани, які дивитимуться на все це в реалі чи на екранах телевізорів не опускали додолу очі і не скреготали зубами від обурення.
Бо шоу може скінчитись, ледве почавшись.
Анатолій Матвійчук
