Чому практично нічого не пишу про події на фронті? Або пишу вкрай мало? Тому що мені на відміну від тисячів «експертів» у соцмережах бракує достовірної інформації-пазлів, щоб скласти хоча б основну частину картини. Тому не спішу впадати в ейфорію при черговому збитому російському літаку, бо не знаю скільки нових літаків ворог може надати своїй армії протягом місяця.
І у відчай не впадаю тому, що втрата нами села чи містечка невідомо, як в цілому впливає на ситуацію на фронті. Не спішу радіти втратам ворога у живій силі, оскільки не зрозуміло, скільки реально є безповоротніх втрат і скільки санітарних, тобто поранених, котрі через місяць-другий повернуться на фронт? Схоже, не знає цього і Генштаб. Але цифру пишуть вагому — понад півмільйона вибили.
Знаю — надмірна публічна інформація шкодить проведенню бойових дій. Але у нас все ще республіканська форма правління і попри військовий стан, суспільство з широкими демократичними правами. І від настроїв у суспільстві залежить і ситуація на фронті (хоча б через ту ж саму мобілізацію).
Ми одночасно ведемо криваву війну і, похваляючись демократичними досягненнями, спішимо вести переговори про вступ до ЄС. У нас щодня ворожими ракетами знищуються міста, заводи, фабрики, електропідстанції і у цей же час ми ведемо переговори про реформи з МВФ і звітуємо про позитивні зміни у ВВП.
Жити страшним екзистенційним сьогоденням і марити прекрасним майбутнім? Одні слова від влади для мобілізації, інші слова — для демобілізації? Ми точно такою розкарячкою зможемо добігти до перемоги?
Я все частіше і частіше згадую уроки СРСР під час Другої світової війни. І там були не тільки п’яні бездушні генерали, всюдисуще НКВС і м’ясні штурми. Там була повна мобілізація всього і всіх для війни. Там була фантастична концентрація на “все для фронту, все для перемоги”. Там була продумана інформаційна, пропагандистська і… культурна політика. Там все ставало зброєю: виробництво бавовни, написання симфоній, кіно, пошиття одягу, написання пісень і п’єс…
Так, це була країна далека від демократії. Всі країни Європи, які, як на ікону, молилися на свою демократію, вже лягли під Гітлера, включно з батьківщиною сучасної ліберальної демократії — Францією. Всі лягли і на зміну демократії прийшла жорстока безжальна окупація. Так, тримався Черчилль. І засади демократії на острові ніхто не скасовував, не дивлячись на тяжкі тотальні бомбування. Але в країні, де суспільство усвідомило екзистенційну загрозу, також все було мобілізовано “для фронту і перемоги”.
Ми не маємо у себе британського суспільства зразка 1940 року. Не хочемо перетворюватися і в СРСР зразка 1941-1945 років. Ми прямо зараз на ходу вигадуємо якийсь третій шлях. Мені важко прогнозувати результати цього експерименту. Але без філософії “все для фронту і все для перемоги”, як то було і в СРСР, і у Великій Британії, ми точно не переможемо.
Віктор Лешик
