Євген Марчук відійшов у засвіти і вже його навіть непохована постать викликає різночитання. Добрим словом згадали президенти Віктор Ющенко та Петро Порошенко, мовчить Кучма, який звільнив його, натоді прем’єр- міністра, з дивною провиною — «за формування політичного іміджу», мовчать Кравчук (бо в реанімації) і Янукович, бо то глибоко чужий українству ставленик.
Щось скаже Зеленський, але то буде вимучене та проскрибоване політичними суфлерами – відтак нещире.
Більшість коментаторів називають його державником, і це справді так. Недарма Марчука підтримав свого часу його антагоніст по системі «КГБ – дисиденти» Левко Лук’яненко. Бо і генерал Марчук і політв’язень Лук’яненко прекрасно знали – і народ не піде за політзеками (ми не Чехія!), і націонал–демократи в переважній більшості своїй не здатні будувати, а лишень руйнувати. Як найяскравіший приклад – В’ячеслав Чорновіл, що розвалив Народний Рух, не ним створений, але й сьогодні для обивателя Рух вважається чомусь чорноволівським. Тому й треба було йти за прозорливим Іваном Багряним, який казав, що будівничі незалежної України перебувають у комсомолі та спецслужбах.
Безумовно, кагебіст Марчук не квіточки з політичними ворогами есесеру розводив, хоча жоден в’язень режиму не розказав про якісь жорстокості, підступи та провокації кагебіста Марчука, власне, можливо, він умів, як ніхто, замітати сліди? Так, як не зумів замести генерал Федорчук – голова КГБ України…
Марчук був частиною системи колонізації України, але коли система луснула – перейшов на бік України. 
Яка має саме Марчуку завдячувати і ліквідацією мєшковщини у Криму, і поворотом замість кучмівської багатовекторності (тобто – і нашим, і вашим) до НАТО.
Проте Україна має пам’ятати, що саме за прем’єрства Марчука стався «чорний вівторок» — побиття беркутовцями похоронної процесії патріарха Володимира Романюка. Так, команда була від Кучми, як про це все ж розповів Марчук. Але ми пам’ятаємо, що коли били похорон біля Софії, прем’єр Марчук… поїхав оглядати поля Білоцерківщини. До речі, моє спілкування з Марчуком через Фейсбук урвалося саме через те, що я нагадав йому це ганебне «відрядження».
Власне, з Марчуком я спілкувався двічі — вперше, коли нас, керівників прес-служб представників президента Кравчука в областях покликали на вишкіл, і перед нами виступав, зокрема, начальник СБУ Євген Марчук. Я спитав його про попередника – Галушку, який з «паролями і явками» втік у Москву. Марчук хвацько відповів, мовляв, це ще невідомо на чию сторону працюватиме Галушко. Натякнувши, що це мало не наш, український агент у керівництві спецслужб Росії. Ну, такій примітивності не вірив ні сам Марчук, ні його слухачі – і знаємо, що Галушка виявився вірним Москві малоросом, що служив їй до останнього подиху…
Історія не знає умовного способу, але якби президентом став не Кучма, а Марчук – безумовно, шлях України був би прямішим, західнішим, і Росія не мала б такого оперативного простору в нашій армії та спецслужбах. Проте наш мудрий нарід обрав Кучму, що 10 років вперто будував олігархічну піраміду на горбу терплячого українського народу. А якщо до тих 10 років та ще додати роки правління Януковича і Зеленського – то й маємо тупцювання України, як отого слона, що ніяк не полетить…
Марчук навіть зовнішньо виділявся серед своїх – красиво вдягнений, із зачіскою, але не такою штучною, як у Литвина, що йому щодня ту ріденьку зачіску вкладали. Марчук знав англійську мову, що було дивиною для українського істеблішменту на той час… Він знав розвідку і контррозвідку. І, власне, його потенціал лишився сповна не використаним для української справи.
Ні, я далекий від того, щоб числити Марчука в батьках української незалежності. Але для її зміцнення, люби, боже, правду, він зробив немало.
Василь Чепурний
