Як той казав: поетів у нас багато – тролейбусів мало… Так і з генералами в Україні. Генералів нині у нас — хоч греблю гати! Не кажу вже про т. з. паркетних, дехто з яких навіть нахвалявся негайно парад перемоги в Севастополі провести…
Найперше спадають на пам’ять «фігуристі», з претензією на гетьманську булаву. Може, пам’ятаєте, був такий дуже симпатичний і досить рішучий генерал (Морозов, здається, прізвище) — так його мовчки «затоптали» й відправили в політичне забуття…
Або генерал Марчук — скромний (ніколи у генеральській формі навіть на люди не з’являвся), 
але обізнаний, досвідчений і не без клепки в голові. Висунувся був трохи, а в результаті спокійно ліг під Кучму…
А потім «засвітився» генерал Кузьмук — і статура козацька, і голос гучний, командирський, але спершу стрельнув по своїх цивільних об’єктах.., а потім так само ліг, але вже під Януковича…
І ось вам «найсвіжіший» — Кривонос, мало не нащадок (принаймні за прізвищем, хіба що в закінченні, «і» на «о» змінено) уславленого ватажка українських повстанців часу Хмельниччини. Цей хоч і висунув себе як претендента на гетьманську булаву, але «героїчно» здався на милість обулавленого Порошенка, не маючи від того ніякої користі ні собі, ні тому ж таки Порошенкові, ні, тим більше, Україні (так, до речі, і Крим був «героїчно» зданий без жодного пострілу)…
Ось така чехарда нашого генералітету: поки що ніхто не тягне на роль українського Піночета, не кажучи вже про Вашингтона…
Гриць Гайовий
