Очевидно, так буває. Такі моменти суспільної ентропії, коли публіка робить народ. Робить спершу у вульгарному, а далі у прямому сенсі цього слова. Владна гопцацулія в День Незалежності із Святою Софією у задникові зайве потверджує, як швидко зацвілює, стліває наспіх склепаний балаганчик з п’ятим колесом до воза.
Як карикатурно вилущується з реальності.
Емоції від нього — нова варіація жовчного амбре похмільного синдрому. Нудкого, як Потапові гачі, фарбована кучма Зіброва і бляшанка-зірка на кумпалі Данилка.
Але вони прочумують, протвережують. І через блювотний ефект мобілізують, монолітизують, додають масовості соціуму відрази.
Між сценою і публікою зазвичай поважна оркестрова яма, в якій нуртує жива музика. Між народом і помостом зальотного балаганчика, на якому маріонетки корчать лицедіїв на довірі, а карлики сіятельних велетів, — прірва відчуження. А вона не довго зяє порожнечею, неминуче повниться пекельною лавою.
Валерій Ясиновський
