Відомо, що коли багато разів повторювати слово «цукор» — то у роті солодко не стає. Натомість ми так часто і натхненно повторювали зворот «ми і наші західні партнери», що самі у це повірили і тепер із певним подивом виявляємо, що не всі так думають як ми. А партнери не хочуть партнерувати як би нам того хотілося. Журнал «Тайм» написав, що Зеленський розлючений на західних партнерів, що вони не дають стільки зброї, скільки ми просимо і взагалі ведуть свою політику.
А вони і не дають. І про НАТО вже ніхто не згадує. Он знову підштовхують нас до перемовин у війні. Партнери, так ся не робе! Але ситуація, яка ближча до правди, полягає в тому, що наше “партнерство” ситуативне і перебуває у парадигмі радше донор-реціпієнт. Чи може пацієнт, який лежить на операційному столі, називати хірурга, котрий його рятує — партнером? Та може, звісно, але що це змінить? А якщо хірург візьме і відріже ногу, щоб врятувати життя і організм – тоді хто він? Партнер чи зрадник, який злив хворого?
Так, весь 2022-й українська медіасфера малювала топових західних політиків великими друзями Зеленського і України. Дуда обіймає, Макрон на вайбер скидає привітання зі Спасом, Джонсон їзде ледь не кожні вихідні в гості. Байдену літати далеко, то він лише дзвоне на скайп.
Але 2023-й раптом показав, що «любі друзі» насправді — просто стратегічно мислячі раціональні політики без вигаданих нами сентиментів, котрі пильнують інтерес своєї країни і свій персональний. І це, зрештою, нормально. Ненормально розводити панібратство там, де його нема.
Заходу невигідно дозволяти росії перемогти, бо це порушить складену рівновагу у світі. І світ може пройти точку біфуркації, після якої все стане зле. (Знаю, дехто ненавидить цей термін, я теж, але тут він підходить. Кожне наступне коливання може мати два варіанти – або вирівнятись, або впасти і скрутити собі шию. Тому краще не гойдати світ без зайвої потреби.)
Так, ми можемо пояснювати собі, що зараз ми захищаємо весь цивілізований світ від навали орків і це наш партнерський внесок, але цей наратив здебільшого теж для внутрішнього ринку. Для підняття самооцінки, так би мовити. Не думаю, що Олаф Шольц, щовечора вкладаючись в ліжко, дякує богу за те, що на світі існують українці і що завтра зранку він зможе у спокої випити кави. Бо його спокій заснований на трохи інших речах – на реальному партнерстві із США, НАТО і ядерній зброї США, Великої Британії і Франції. Бо путіну було би за щастя зараз забратися з України з мінімальними втратами і зберігши обличчя, відкусивши шмат чужої території.
З чим він може нападати на Захід, якщо навіть економічно небагата з бідною армією позаблокова держава без жодного військового партнера змогла організувати йому достойний опір.
І от, схоже, наші партнери збираються знову розіграти карту припинення війни, віддавши путіну щось, що ми не хочемо віддавати. І виглядає так, що нам доведеться пройти свій шлях заперечення-злість-торг-депресія-прийняття. Ну, або придумати диво як пропетляти так, щоб без втрат.
Знаю, це все така огидна перспектива, що і думати нудотно. Не заздрю тим, хто буде змушений діяти в цьому напрямку – об цю перспективу може розбитись в друзки найблискучіша політична кар’єра.
Володимир Гевко
