Тато – дипломований філолог, ветеран учителювання в Мотижинській школі – уже були на 90-му році життя. Пишуть та й пишуть спогади. Або й вірші – заповіти внукам. І якось кличуть мене крізь розчинене вікно. Прибігаю з виноградника. “А повернись-но синку… – кажуть, одриваючись од чергового рукопису. – Принеси мені «Тараса Бульбу». Та й зачитай заключну сцену”.
Повертаюсь із домашньої книгозбірні у світлицю – з 2-м томом «Собрания починений» Гоголя. Зачитую. Доходжу до послів’я конаючого на палі Тараса Бульби: «Уже и теперь чуют ближние и дальние народы: подымается на Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая не покорилась бы ему!..*»
– А повернись-но, синку… Та зачитай мені перший варіант повісті «Тарас Бульба»! Я ж передплатив академічне видання. Оригінальний текст, 1835 року видання, – у додатку. Синку, хіба ж міг Тарас Бульба у кінці XVI століття, – помираючи на кілку, – мріяти про царя Російського?!
Ніяковію. І зачитую з додатку «Тарас Бульба (редакция «Мирогорода» 1835 года» предсмертний заповіт гоголівського героя дослівно:
«– Прощайте, паны-браты, товарищи! – говорил он им сверху. – Вспоминайте иной час обо мне! Об участи же моей не заботьтесь! Я знаю свою участь: я знаю, что меня заживо разнимут по кускам и кусочка моего тела не оставят на земле, да то уж мое дело… Будьте здоровы, паны-браты, товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, да погуляйте хорошенько!.. – удар обухом по голове пресек его речи.
Черт побери! Да есть ли на свете сила, чего бы побоялся козак?**».
– Синку, – повчально-печально тато донавчають мене, – зарубай на носі: в усі часи Росія переінакшувала не тільки нашу історію, а й нашу художню літературу…
Віталій Довгич
