Політика

Картина «по палаті» (виборчій)

Про результати виборів «узагалі», з панорамних висот, розмірковувати утримаюся. Треба мати більше інформації, а, до того ж, трохи тямитися в засобах інформаційно-психологічних впливів, у психопрограмуванні, тощо.

Це вже інша епоха, інша доба, і на кін виходить людинополітик нового типу. Або, точніше, нові ляльководи з новими технологіями, які смикають «політика», а – головне – по-іншому роблять ін’єкції в мізки електорату (чи в те, що під тими «мізками» належиться уявляти).

Але приклад виборчого округу №215 у Києві, результати тамтешнього голосування мені видаються більш показовим, ніж уся картина «по палаті». Це явище, що узагальнює весь процес, ба більше – є його символом, концентратом, пунцією. Не розібравшись з якими, навряд чи щось можна зрозуміти в ситуації і, тим більше, прозирати перспективу.

Там, як і всюди в столиці, переміг кандидат від партії «Слуга народу». Ну, переміг, то й переміг, не будемо надавати цьому факту ні позитивних забарвлень, ні похмурого негативу.

Так є.
Відблиск захоплення, з яким суспільство сприймає головного «слугу», ліг і тут на чергового кандидата, модно визеленив його бороду і зробив таку ж зелену вулицю до парламенту.

Прикметне інше.
По цьому округу балотувався Андрій Іллєнко. Балотувався втретє, попередньо двічі будучи обраний там депутатом. Тобто, його депутатство було аж ніяк не випадковим. Це при тому, що представляє Андрій ВО «Свобода», партію далеко не найбагатшу, це раз, а – друге – ставлення до якої серед електорату доволі неоднозначне, надто ж в останні часи (причин зараз дошуковуватися не будемо).

Мені, якщо що, теж не все зрозуміло (м’яко кажучи) в свободівській діяльності. Політик Андрій Іллєнко не є мені ані братом, ані сватом – це теж про всяк випадок. Тобто, нічого особистого. Але, люби Боже, правду: Іллєнко всі ці роки реально працював, «пахав», як то кажуть, не за страх, а за совість – і в парламенті, і на окрузі. Відстоюючи і глобальну українськість, і з головою поринаючи в докучливі локальні районні проблеми – кажу це, як мешканець Троєщини, хоч і належний до іншого троєщинського виборчого округу.

Іллєнко, як на мене, взагалі чи не найефективніший народний обранець – жодних прогулів, договорняків, скандалів, участі в каламутних схемах, банальному особистому збагаченні. І при тому, повторюю, щасливе поєднання, баланс ідеологічної роботи і практичної діяльності на місцях, «на районі».

Не дивно, що Іллєнка підтримували навіть противники його партії, заявляючи буквально таке: мовляв, створюйте, Андрію, свою політсилу, і я, знаючи вас, ваші справи, за неї обов’язково проголосую.

Але нині обрали іншого.
Знову ж таки, нічого не маю проти переможця. Але що можуть знати про нього мешканці Троєщини, щоб визначати чесноти чи ґанджі? Де Троєщина, питається, де Стамбул, в котрому до 2014-го року переможець був генеральним консулом України, і навіть я його там застав року так 2012, коли презентувався роман «Кляса», перекладений турецькою?

Потім пан Богдан, назвемо його так, займався громадською діяльністю, суть якої Вікіпедія не розшифровує, я теж пригадати щось, окрім блогів на одному із сайтів, не можу, та й сумніваюся, що троєщинські виборці були масовими читачами тих цікавих і фахових писань.

Але, виявляється, трендового окрасу вистачило і він, густозелений, переважив на терезах виборчих симпатій усе – і впізнаваність, і багаторічну реальну роботу, і її результати, видні неозброєним оком і відчутні на дотик. І це, як на мене, дивовижний парадокс.

А ось чому він став можливим – питання з питань. Можна говорити про зомбування, про невдалий збіг багатьох обставин, про втому від, про… Та багато про що. Стоїть у вухах і вигук однієї знайомої: «Це просто якийсь імунодефіцит, антигени. Люди, що спокійно можуть з’їсти власне серце, і не здригнуться…».

Занадто, може, алегорично, але цілком співрозмірно з мірою відсутності відповіді. В мене принаймні її немає. І тут не важать прізвища, округ, ще якісь деталі; важливе саме явище, за яким проступає зовсім інша, ніж ще донедавна, реальність. Сконструйована не зовсім, скажемо так, проукраїнськими силами, які й далі інтерпретуватимуть її для суспільства, значно зміцнивши потенції.

В такій реальності, як виходить, навіть самовіддана й результативна робота окремих політиків мало що важить. А вже сподівання на «черговий Майдан», мітинги із забігами «від Кобзаря до Гетьмана» можна лишити для музейних архівів чи гумористичних шоу.

Р.S.
Ще один підсумок, що на поверхні.
Доба калинопідіймальників-довбодятлів кінчилася давно (принаймні мала би кінчитися ще на межі 2000-х). Тепер підводиться риска під пафосними довбограями – «чистильниками кулеметів-зберігачами спокою». Це теж музей. Нова дійсність потребує нових форм, нових моделей політичної діяльності, так видається. А от яких – ну, тут теж питання – «шо я вам, Лєнін?» — як казав ще один знайомий, давній, з іншого району.

Павло Вольвач

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.