Вже всі помітили, що у наших «молодших братів» з Півночі з’явився новий тренд: вони не лише вище керівництво, але й усіх українців записують у «нацисти». Ми ж натомість маємо усвідомити: в Росії не лише керівництво, але й широкі народні маси є невиліковними шовіністами. Колись, у період здихання «совка», я мотнувся у справах до Сиктивкара, нинішньої столиці Республіки Комі. Вертався назад до аеропорту у роздовбаному ЛАЗі. Поруч зі мною сидів чолов’яга в окулярах і величезних валянках по… «ето самоє, ну вобщєм по пояс вам будєт».
Треба зауважити, що саме перед тією поїздкою я читав щойно видану книжку Володимира Винниченка «Відродження нації». Звернув увагу на знамениту фразу про демократизм росіян, який закінчується там, де починається українське питання. Оскільки в совку панувала показна дружба народів, то я собі подумав, що натоді вона вже втратила актуальність. Я собі наївно уявляв: якій притомній людині спаде на думку забороняти іншим народам бути незалежними?
Але повернемося в той автобус. «Мужичонка», що сидів поруч, поводився як «свой в доску парєнь», одразу перейшов на ти, розповідав якісь байки про своє життя в Архангельську. Був на вигляд доволі добродушним. А потім запитав:
– Ти откуда?
– З Києва, – кажу.
Треба було це бачити! Його очі стали більшими за окуляри. Здавалося, навіть волосся під шапкою стало дибки. Він ледь не шипів од люті:
– Ми вас кормім и поім, а ви отдєляцца захотелі! Нє позволім!
Так я вперше зіткнувся з яскравим проявом шовінізму. Здавалося б, де той Архангельськ, а де Україна? Але навіть тому захланному чоловікові до України є діло!
Мені покійний Володимир Черняк, який був депутатом З’їзду народних депутатів СРСР, розповідав, як болюче його колеги-росіяни ліберальних поглядів сприйняли проголошення Україною незалежності. Вони підходили до нього і вмовляли, наче це від нього залежало: ну, давайте хай буде широка автономія, але з нами… Здавалося б, такий демократ Анатолій Собчак, але й він тоді стурбовано виступив: «Украіна от нас уходіт». І навіть помчав до Києва, виступав тут, вимагаючи «астанавіцца», але його в Україні просто засвистали.
І це ж російські ліберали. А що говорити про людей недемократичних поглядів?
Певне, блискучим, якщо тут доречне це слово, проявом шовінізму став знаменитий вірш Бродського на незалежність України. Здавалося б, чим не догодила єврею Бродському незалежність українців? Виявилося, в Росії навіть не росіяни заражені цим духом. На російському телебаченні, коли говорили про Україну, то виголошували слова «нєзалєжність» і «свідомий» саме українською. В їхньому розумінні це звучало іронічно і принизливо. Ким треба бути, щоб зневажати чиюсь незалежність і свідомість? Ким? Правильно: нашим «молодшим братом».
У них панувало уявлення, що у нас тут якісь націоналісти домінують і пригнічують російськомовне населення. Я колись прочитав книжку Єлєни Афанасьєвой «Государство или революция» з передмовою відомого нациста Сергея Маркова. Тітка прямим текстом писала, що дезінтеграція України вигідна Росії. Вона пропонувала прийти в Україну на танках і була певна, що на сході України їх зустрінуть квітами.
На той час мені це видавалося хворою маячнею окремої політологині. Але дальші події показали, що ця єресь сидить в головах усієї російської «еліти» на чолі з Путіним, зовнішню політику якого після захоплення Криму підтримувало 85 відсотків росіян.
Тому коли нині вони оголошують всіх українців «нацистами», не треба сподіватися, що це лише позиція керівництва Росії. Історія показала: божевілля щодо України, яке сьогодні видається маргінальним, завтра стане мейнстримом.
Отож-бо, годі сумніватися: наші молодші брати за першої ж ліпшої нагоди будуть нас «убивати, убивати, убивати», як їх напучував пришелепуватий «філософ» Алєксандр Дугін. Хтось мені заперечуватиме: є ж і хороші росіяни. Звісно, трапляються… Але вони або в бігах на зразок Піонтковського, або сидять у глибокій дупі і ні на що не впливають. Тому не тішмо себе ілюзіями.
Юрій Луканов, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
