… Літо 1921 року. Три роки і вісім місяців з часу приходу більшовиків до влади. Головний більшовик Володимир Ульянов (Ленін) живе в одному з розкішних маєтків Підмосков’я, яке відібрали у вдови фабриканта Сави Морозова. Їздить в суперрозкішній «Delanay Billville», який належав останньому російському імператору. До послуг «вождя світового пролетаріату» і його дружини ще півдесятка автомобілів з царського гаража. А в швейцарських банках на ім’я Леніна є вкладів на 75 мільйонів франків.
Головний чекіст Фелікс Дзержинський живе в особняку золотопромисловця Стахеєва, оздобленому італійським мармуром і яшмою. До послуг Дзержинського особиста дача на ПБК – знаменитий палац князів Юсупових. Там для «Залізного Фелікса» навіть бункер обладнали, бо він був неабиякий боягуз. А ще одна «скромна дачка» Дзержинського – в підмосковному Любанові, колишній маєток поміщика Шліппе. А в Звенигородській волості – ще одна, колишній маєток нафтового магната Зубалова, пізніше відома як «Горки-9». На швейцарських рахунках Дзержинського – 80 мільйонів франків.
Стільки ж – у глави виконкому Комінтерну Григорія Зінов’єва. На рахунках у «більшовика № 2» Льва Троцького в США 11 мільйонів доларів, а в Швейцарії – 90 мільйонів франків. І «скромна дачка» в Черкізово. Там же – палаци Калініна, Свердлова та інших відомих більшовиків.
Про кількість мільйонів на їх рахунках в казковій Швейцарії і кілограмах смарагдів в особистих сейфах не скажу, щоб не засмучувати. Скажу тільки, що в 1921-1922 роках в Південній Африці було зупинено видобуток алмазів – річка діамантів з Росії, що продавались за смішними цінами, зробила її невигідною. Випереджаючи питання: про мільйони більшовицьких вождів влітку 1921 писала газета «Нью Йорк Таймс». Ціле розслідування було.
А хочете меню товариша Дзержинського в тому році, коли від голоду гинули мільйони селян і пролетарів?
Понеділок: консоме з дичини, лососина свіжа, цвітна капуста по-польськи. Вівторок: солянка грибна, котлети телячі, шпинат з яйцями. Середа: суп-пюре з спаржі, яловичина-буллі, брюссельська капуста. Четвер: вуха боярська, стерлядь парова, зелень, горошок. П’ятниця: пюре з цвітної капусти, осетрина, боби метрдотель. Субота: юшка з стерляді, індичка з моченими яблуками, вишнею і сливою, гриби в сметані. Неділя: суп зі свіжих печериць, курча маренго, спаржа.
І не те гидко, що жили вони в палацах, жерли зі срібла і сербської порцеляни солодко і від пуза. І навіть не те, що десятки мільйонів валюти вивозили з країни на випадок, якщо доведеться тікати з охопленої війною країни. Гидко те, що сотні літераторів і тисячі журналістів писали за завданням Агітпрому цинічну брехню про те, як Дзержинський непритомнів із голоду. Як Ленін порожнім окропом зі шматочком цукру вприкуску чорний сухарик запивав. Якими вони всі були людяними-прелюдяними і скромними-прескромними.
І виходить в тій огидній історії, написаній радянськими «істориками за викликом», що «Залізний Фелікс», колишній закінчений наркоман, не від передозу кокаїну ноги простягнув, а чи то серцевого нападу, чи туберкульозу. І що Свердлов помер від іспанського грипу, а не був отруєний Леніним за те, що організував на Леніна замах…
Історія більшовиків, а потім комуністів; історія їх влади – це суцільна мерзенна бридота.
А поки такі факти слід знати всім. Бо останнім часом почалися спроби реанімації «совка» і героїзації тих, хто в ньому панував. І бубонять всі ці товариші одне: «не треба переписувати історію». Було б що переписувати …
Для тих, хто розуміє.
Історія – це досвід життя цілих народів. Але ще вона і страшна зброя, яку той же Кремль використовує століттями, замовляючи «історикам за викликом» (і не тільки своїм) потрібні обґрунтування претензій на чужі землі.
Павло Бондаренко
