Відслуживши колись в радянському війську, я досі пам’ятаю, що в будь-якому відділені (взводі, роті тощо) формування без командира — ніщо. На моїх очах розпався Союз, а заразом і його військо! Щиро кажучи, ніколи не пхався в командири. Навпаки, завше намагався бути ближче до кухні (відома армійська бувальщина). Та коли 1991 року Україна проголосила державну незалежність і постало питання керівника оборонного відомства матінки-неньки — отут Леонід Кравчук і чухав потилицю!
Довго, пригадую, Леонід Макарович умовляв Костянтина Морозова, аби той дав згоду очолити міністерство оборони. До слова, К. Морозов – уродженець Луганщини, а мати першого міністра оброни України – українка. «Хитрий лис» Кравчук все прорахував до дрібниць… Одне слово, з неповною чистокровністю українських «паркетних» генералів Морозов і став першим українським міністром оборони.
… Колись я, обіймаючи посаду головного редактора видавництва «Книга Роду», запровадив був серію «Мемуари». У сій серії побачила світ книжка «Записки генерала-хорунжого» Юрка Тютюнника. Вельми шаную сього чоловіка за його щирість.
Ось дещо з його спогадів: «Події розгорталися у Сімферополі. Для того, щоб зібрати окремий полк з українців, запросили на збори вихідців з тамтих країв. Прийшло до семи тисяч вояків.
— Українці, – звернувся до вояків Тютюнник, – піднесіть руки!..
Здійнялося догори три сотні долонь…
— Малороси, – продовжив Юрко, – підніміть руки!..
Піднялася майже половина…
– Хохли, – кинув у натовп, – підіймайте руки!..
Піднесли ті, хто доти не відважився.
– А тепер малороси, хохли, українці! Підніміть руки усі разом! – востаннє промовив майбутній кошовий отаман…
Піднявся ліс рук. Одиниці лише залишилися незворушними. Але їх не варто було і лічити серед загалу».
Особисто я, Ярослав Орос, ніколи не поклонявся вождям: ані Лєніну, ані Петлюрі, ані Бандері! Мене завше захоплював і захоплює дух утаємничено-дужих полководців Юрка Тютюнника і Петра Болбочана (до слова, розстріляного за вказівкою С. Петлюри). А щодо таких, як безвольний адмірал Тенюх (член ВО «Свобода»), який здав з потрухами Крим, то я – хоч-не-хоч – схиляюся на бік Володимира Зеленського..!
Чому?
Повсякчас Україна постає з попелу не завдяки ім’ярек, а через те, що любонька Ненька породила нас на межі поміж двома світами. Той, хто хоч трішки петрає у ворожбі, погодиться зі мною, що на готарі (за О. Кобилянською), повсякчас діються діла несусвітні. Криваві! Звісно, В. Зеленський – не «антихрист», не Наполеон Бонапарт, але ж Зе – уродженець «богообраного» народу. Українські і православні, і греко-католики (й не лишень сі найбільші в державі конфесії), вельми вірять в Ісуса Христа, а Володимир Зе зневажає розп’яття. Ось тутечки, власне, я на боці… Бодлера (переклад М. Зерова):
Розважна будь, моя Скорбото! В неспокої
Ти звала Вечір; він спускається; він тут;
Кладе на місто тінь густі свої навої,
I буде мир одним, і другим – біль і труд.
В час, коли Втіха, кат без милості малої,
На бенкети бичем жене низотний люд,
Щоб жниво раб зібрав для совісті гризької, –
Скорбото, руку дай, ідімо від отрут!
Глянь, як киває нам з балконів хмар стемнілих
Усопших Років ряд в убраннях застарілих,
Як Жаль з глибоких вод нам усміх подає;
Як Сонця попели в могилу сходять кротку
I як на сході Ніч, мов саван, постає,–
О, слухай, дорога, її ходу солодку!
Зеленський – не панацея! Одначе Зеленський підсвідомо нарешті заходився знищувати совітсько-український лад з його прихованими особинами (за Фройдом). А… Україні бракує генералів! Начебто, вже з’явився Залужний. Після Зелі хоч трава не рости, коли в рідному краї з’явився Залужний. Заслужений генерал!
А після Зелі й Залужного мене вже не буде. Зате я, відслуживши у радянському війську, запам’ятав, що за Союзу [подеколи і дотепер]: хохол без лички — не хохол! Дмитро Козак – найкращий тому доказ… Хоч убий, а тут і ядерні боєголовки не допоможуть…
Ярослав Орос
