Спогад річної давнини в тему. В контексті недавньої жорсткої посадки нашого МЗС у велику калабаню Вільнюса згадався показовий епізод березня 2022-го. Після якого навіть спинним мозком зрозуміла, що закордонна публіка реально не вкурює масштабів нашої трагедії, бо просто неспроможна. Відтоді нічого не змінилося, адже це не до їхніх родичів і друзів прилітає щодоби.
І не вони йшли в жалобній процесії за труною молодого вродливого хлопця, привезеного з фронту… Але ближче до діла. На початку повномасштабного вторгнення рф знайомі порадили звернутися до місцевих американських пожежників. З питання поділитися зайвими медикаментами, респіраторами тощо – усім, що могло би поїхати в Україну з гуманітарним вантажем.
Я прийшла на пожежну станцію поруч з нашим селом. На просторому подвір’ї та в приміщенні із запаркованими в ньому красивими червоними машинами не було жодної душі. Ні секретаря у фойє, ні бодай одного охоронця, зате всі двері – навстіж. З гучномовців ревла весела музика, в незачинених автівках стирчали ключі – бери, не хочу.
Агов!!! Справжній сюр. Добрих хвилин 15 я гасала по всій території в пошуках хоч когось живого. Кричала в стелю, кликала, стукала – як горохом об Джозефа, глухо. Що, якби замість мене припхався якийсь москаль з гранатою? Хто заважав би йому зробити зі станцією все, що заманеться? Легко!
Так нікого й не зустрівши, пішла назад ні з чим. Крім гіркого усвідомлення західної безпечності. Вони надто розбещені десятиріччями спокою і ситого життя, щоб: а) припустити «воно раптово таким бути перестане»; б) уявити себе на місці українців; в) тим більше, усвідомити, що між ними та варварством – лише українці, все.
Ок, у випадку США ще океан між, але й вселенського zла теж океан набереться. Одиниці на Заході це розуміють, але більшості начхати. Їхні уряди – виразники інтересів байдужого вдоволеного загалу. «Яка ще Україна в НАТО (чи ЄС), ви про що? Дайте спокій! Війна у них, страшна? То в них, не в нас». Євроатлантичний пофігізм, його не проб’єш апеляціями до моралі, християнських чи демократичних цінностей тощо.
Була в радянські часи фраза-паразит «два світи – два способи життя», актуальна і в ХХІ ст. Український світ і справді дуже не такий, як їхній, не лише через війну. Також у тому розумінні, що завтрашній дістається тим, хто бореться. Просто спостерігачі, звісно, теж отримують, але далебі не те, чого бажали.
Людмила Пустельник
