Сьогодні я дізналася, яке насправді на смак слово «не встигла». Воно дуже гірке. Замішане тугою і розпачем. Це те «не встигла», яке не зробиш уже ніколи. Ось-ось, звільнюся, візьму диктофон, поїду і запишу всі його оповідки. Ось-ось з оцим справлюся – візьму таки диктофон і таки ж поїду і запишу оті всі історії, такі смішні.
Він завжди при зустрічах розповідав щось таке, що ми боки рвали, і те «щось» — були реальні історії з життя наших політиків. Курйози. Через його журналістські руки пройшло багато відомих. Він не говорив про них зневажливо. Але він розповідав так, що це було дуже смішно.
В такі миті я завжди казала: «Де мій диктофон! Такі розповіді треба записувати! Це ж жива історія нашої країни!»
Він знав достеменно всі дати і навіть години з хвилинами, коли відбулася та чи інша подія. 
Він міг похвилинно відновити в пам’яті подію 20-річної давнини й розповісти її в деталях, де кожна деталь обростала новими деталями – і все разом складалося в дуже важливу для всіх нас і в житті країни картинку…
— Слухай, — сказала я недавно чоловікові, — ось одужаємо, і треба піти провідати Дмитра! Хочу сісти біля нього і записати все, що він знає. Отак, як він сам свого часу поїхав до Ізраїлю і записав останнє інтерв’ю Михайла Хейфеця, сокамерника В’ячеслава Чорновола, і його спогади про табори і про В’ячеслава Максимовича, отак треба записати і нам всі Дмитрові спогади… Це буде бомба. Не знаю, скільки на цю справу днів піде, але треба це зробити. Не можна втратити такий важливий матеріал.
А сьогодні я дізналася, що Дмитра Понамарчука, прес-секретаря В’ячеслава Чорновола, не стало.
Плачу від жалю.
І за Дмитром, і за його розповідями. Я ж так і не встигла… Історії пішли разом з ним. Назавжди… Ми втратили щось дуже цінне…
Спочивай з миром, друже.
Завжди шкодуватиму за цією незробленою справою. Дякую, що ти був у моєму житті.
Лариса Ніцой
