Уже з першої сторінки ця ошатна і навіть вишукана, як на видавничий смак, книжка спонукає ухопитись за червоний олівець і водночас за голову! А потім кинути олівець і триматися лише за голову, яка йде обертом. Таких довільних експериментів з українською літературною мовою, заплетених невіглаством і профанацією, ніби у вінок цибулі — давно не випадало потрафити!
А все почалося з того, що під час ковідного локдауну з домашнім усамітненням спокусився на «медовії вуста» харківського видавництва «Фабула», яке з особливим натхненням і пієтетом вихваляло Михайла Юдовського, який понад 50 років тому народився в Києві, а на початку 90-тих переїхав до Німеччини, оселився в місті Франкенталь, де живе і досі.
Вільний художник, живописні роботи якого «зберігаються в музеях, а також приватних колекціях 15 країн світу». Окрім малярства – він популярний блогер, поет і письменник. 
«Поезію і прозу автора, — пише в анотації «Фабула», — публікували літературні журнали і альманахи в Україні, Росії, Німеччині, Великій Британії, Фінляндії, Ізраїлі, Австралії та США».
«Ліричний герой письменника Юдовського від самого автора мало чим відрізняється — то ще та наволоч. Кумедник. Вигадник. Гедоніст. Привабливий цинік. Невтомний брехун. Відчайдушний жінколюб. Веселий рудий клоун…» — не шкодує панегіриків у передньому слові до книжки «Наволоч» Юрій Володарський.
Отож бо! Хто із затятих читальників не скористався б з нагоди придбати уцінену на 70% книжку про письмаку-«наволоч» та ще й колишнього киянина?
А потім було оте хапання за голову.
Я процитую трохи «перлів» із цієї книжки оповідань. Особливо вразливих застерігаю і раджу запивати сю єресь заспокійливим трав’яним збором з меліси та м’яти перцевої…
Отже читаємо чорним по білому: «валлони – це потомки белгів…» (напевно, нащадки); дівчина доганяла (по нашому — наздоганяти); чоловік буянив (той, що в нас бешкетує); ти мені поставив синяк… (синець); виринув із води (чому не випірнув?). А далі цілі нашарування – втеклих божевільних; хмурячи брови; у всякому разі; по приїзді; до наміченого терміну; на ділі (те, що в нас – насправді); бажаючих; служачи; приглянулася; туфлі; повір’я; остигла ванна; наговорюєш (тобто – намовляєш); по крупицях (крихти); виглядав розсіяним (може, то про склероз, бо інакше мав би бути розгубленим?) і озирався по сторонах (вбивча конструкція!). А ще — показалася будівля; не нахабнічай; лице відповідальне (!); ти мною помикала; сягає корнями; родичка страсті; зажмурилися (котрі примружились); прийшли до умовивіду; знизати плечима (українці стинають), остання просьба…
І так — на кожній сторінці чи через одну…
Та «остання просьба» впала останньою краплею мого терпіння від наруги над рідною мовою. Цю книжку, як ото міністерство здоров’я попереджає (!), треба заборонити, ну, принаймні для невинних школярів та вагітних жінок. Бенефіціари цієї друкованої конфузії, котрі ревно дбають про власне реноме, мали б вилучити «глевкий пляцок» з продажу та пустити під ніж, однак про такий рішучий крок собі на збитки мало віриться.
Видавництво «Фабула» на своєму рекламному сайті, ніби застерігає читача: переклад автора. І хоч не уточнює з якої мови той переклад, проте за мовними конструкціями, за громіздким стилем та синтаксичними крутнями нарочито прозирають мохнаті і немиті вуха «великого и могучого русского язика». Звісно ж, Михайло Юдовський пише російською. І на здоров’я! Але звідки він узяв, що знає українську літературну мову?! Та ще й на стільки, аби нахраписто накрити мокрим, неприємним на запах рядном ціле гонорове видавництво, яке дало себе під тим рядном так легковажно й нерозважливо згвалтувати!
Хто зна, чого тут більше – марнославства і самовпевненості поліглота-автора чи бажання зекономити на фаховому перекладачеві, власне, самого видавництва? А тільки маємо вочевидь за направду гарно виданим томиком жахливу літературну неміч, якщо не сказати – каліч!
Це як в тому анекдоті про двох випускників медичного інституту, котрі на сонячній київській чи, може, харківській вулиці уздріли якось діда, що йшов попереду. Вже готових по суті медиків насторожила дідова хода. Він рухався поволі і широко розставляв ноги. «Дід має геморой», — професійно примружившись, сказав один хлоп. «Не думаю, — відповів інший, — тут, як на мене, яскрава клініка простатиту». Хлопці засперечалися. «А що ми сперечаємось? Давай діда спитаємо» — запропонував один. Наздогнали. Дід спершу розгубився, а коли почув, що то не якісь жевжики, а правдиві лікарі, — одразу споважнів і перейшов чомусь на шепіт: «Хлопці, — каже, — якщо ви дохтори, то мені не сором і признатися… Ми з вами всі втрьох дали маху. Один думав – геморой, інший – простатит, а я, хлопці, думав, що пукнув, а воно, виявляється – чвикнув…».
Видавництво «Фабула» з ерзац-перекладом книжки Михайла Юдовського дуже вже нагадує отого діда, що йшов, широко розставляючи ноги. Воно, звісно, і «штани» можна відіпрати, і сором перекліпати, якби не репутація — річ дуже тонка і непередбачувана.
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
