Не заглядатимемо аж надто далеко. Не той час. Що нас чекає у найближчі місяці? На фронті, в тилу, в дипломатії. Попереду — психологічно надзвичайно непростий період. Навіть різдвяна кутя багатьом здасться гіркою чи пересоленою. Період зрадженості, період зневіри, час, коли, здається, все і всі змовилися на те, щоб ці вперті бунтівливі українці зникли і не заважали кататися на лижах в Куршавелі і ніжитися на пляжах Гаваїв.
Ми не отримаємо велику фінансово-мілітарну допомогу від США. І ймовірно не розпочнемо перемовини про вступ до ЄС. Хтось зненавидить американців, хтось розчарується в Європі. В самій Україні все гучніше залунають голоси замирівців. Особливо тяжко буде романтикам та ідеалістам. Тяжко буде тим, хто сподівався: ну, ще місяць два і Путін здохне чи Пригожин вокресне. Пізньо-осінній депресняк перейде в хроніку.
Не належу ні до романтиків, ні до ідеалістів. Віддавна культивую в собі реалізм і тверезість – у прямому і переносному сенсах. Тому ніколи не очаровуюся і не мурую замків на піску. Але й не шукаю десь по закордонах для себе і для дітей нишпорку, де б заникатися до кращих часів.
Наш успіх вимірюватиметься не кілометрами відвойовних територій. Не числом «зажмурених» окупантів. Не мільярдами закордонних дарувань. Ні! Наш успіх вимірюватиметься співвідношенням тих, хто зневірився і вже шукає ту саму нишпорку, куди б втекти чи просто пляшку горілки і тими, хто збереже холодний розум, волю до життя, волю до безкомпромісного спротиву. Час працює на нас. Не на Путіна. Не на Орбана. Не на Трампа. Час працює на нас. Кожен день, що ми триматимимося в злагоді, в праці, в шануванні, в боротьбі, взаємодопомозі – це мільярди невидимих інвестицій.
На сьогодні ми – найбільш мілітарізована країна світу. Понад мільйон наших співвітчизників одягнуті у військову форму – зчепити зуби, включити розум і відлагоджувати систему ротації, навчання, звільнення у запас. Це навіть важливіше, аніж зберегти великі виплати.
Нам за півтора року навезено стільки різноманітної зброї, що жодна країна в Європі не може зрівнятися у наших спроможностях збивати ворожі літаки, дрони, ракети. Що потрібно щоб все це працювало – набої, ракети, і передовсім навчені люди. Ми зберегли великі промислово-індустріальні можливості. У нас є Кривий Ріг, Краматорск, Павлоград, Дніпро, Запоріжжя, Кременчук… Розумно і по-господарськи розпорядитися б цим ресурсом саме по законах воєнного часу.
Ми маємо відносно безпечні регіони на заході – там розгортати нові виробництва для армії і для життєзабезпечення. У нас три атомних електростанції – цієї енергії має вистачати і для оборонного виробництва і для населення. Буде дефіцит – ми вже включені в єдину енергосистему ЄС, завжди виручать.
Де брати гроші? Нас не залишили і не залишать наші європейські партнери. Вчасно у Польщі повернувся Дональд Туск. Ми завжди можемо розраховувати на Румуніію, Велику Британію, ФРН, балтійські країни, Норвегію, Швецію, Данію…
Найближча-прогнозована політична ситуація у цих країнах дає підстави так говорити. Але й самій Україні врешті слід навчитися залучати гроші від свого населення і від зарубіжних вкладників. Більшість нас і не чули про військові облігації – а є ще десятки інших інструментів. Досить нашому мінфіну і нацбанку займатися лише обліком отриманих подарунків, час самим голову добре включати… Маємо 40 мільярдів золото-валютних запасів. Навчіться заробляти, а не займатися лише обмінними операціями.
Мені вже давно зрозуміло – грошей не буває багато чи мало. Є ефективне чи не ефективне їхнє витрачання. 19 тисяч доларів коштує касетний снаряд із США. Ми можемо такий же виготовляти за 300 доларів. І так само по безпілотниках, по РЕБах, по бронетехніці…
Ми надто довго жили в ілюзіях. Ми надто довго терпіли тих, хто привласнив нашу країну і зараз жере награбоване у Монако чи Майямі. Війна – це не лише горе і кров. Це ще й можливості, яких продажні депутати і судді ніколи у мирний час реалізувати не дали б. Зараз змушені будуть дати.
Не вікно в ЄС, а ось саме ці роки-місяці війни дають нам шанс стати господарями у своєму домі. Ми не маємо права змарнувати цей шанс.
Віктор Лешик
