Через півтора роки ковідного тайм-ауту я нарешті зайшла в парламентські кулуари. Єдина емоція, яку відчула – нудьга… І печаль від того, що з епіцентру прийняття епохальних, поворотних для держави рішень, найвищий законодавчий орган України перетворився на якусь гримучу суміш масонської ложі, сигарного клубу, фондової біржі, тоталізатора, палати номер шість і філії ФСБ (втім, філія ця існувала в ВР усі 30 років) …
Уперше я потрапила в кулуари у статусі парламентського кореспондента в 1998 році. Це було вже третє скликання. Довкола мене ходили академіки, письменники, колишні дисиденти, політв’язні, інтелектуали, учені. Звісно, ходили й симоненки з моісєєнковими, вітренки з чародєєвими, миримські з гмирями та інша наволоч. Але не вони, як показав час, все ж творили сучасну історію України.
Я вже не застала в парламенті Чорновола, братів Горинів, Ірини Калинець, Вадима Гетьмана, Романа Іваничука, Євгена Пронюка та багатьох-багатьох інших знаковий персон перших двох скликань (хоча на усі зібрання кінця восьмидесятих-початку дев’яностих ходила разом з батьком і тому знала їх усіх особисто). Але застала Олеся Шевченка, Олександра Ємця, Юрія Оробця, Олену Бондаренко, Михайла Косіва, Хмару, Юхновського, Віктора Мусіяку, Михайла Сироту, Романа Зварича, Зориславу Ромовську….
Я пам’ятаю Євгена Жовтяка, який уперто їздив, здається, на Славуті. Хоча у середині дев’яностих українці вже пересідали зі своїх іржавих Жигулів та Запорожців на не менш іржаві, але іномарки.
Пам’ятаю Шишкіна, який, посміюючись, розповідав, що на перше, урочисте засідання першої незалежної ВР у нього не було вдягнути пристойного костюма. Здається, він і зараз не розжився костюмом, але у нього є набагато більше – чисте сумління і щире уболівання за Україну.
Пам’ятаю Сергія Терьохіна, – блискучого фінансиста, інтелектуала й інтелігента, який міг пояснити будь-якому, навіть найтупішому журналісту найскладніші економічні питання (тоді саме країна лише запроваджувався ПДВ). А сьогодні незрозуміло кого в парламентських кулуарах тримають в резервації, за відгороджувальною стрічкою – журналістів, не даючи змогу спілкуватися з тими депутатами, з якими вони хочуть, чи депутатів, боячись, що вони ляпнуть щось зайве. Зрештою, прочитала нещодавно, що усі новини фракції «Слуга народу» віднині буде артикулювати фракційна прес-секретарка…
Пам’ятаю бунтаря Єльяшкевича, якого ледь не вбили за його критику президента Кучми…
Це були люди, на яких я дивилася знизу вгору. Тепер довкола мене в українському парламенті ходять якісь дивні персони. Я переконана, що прочитала більше книг, аніж 99% депутатського корпусу нинішнього скликання. Ну, і новітні колаборанти, неприкриті агенти ФСБ – також ходять кулуарами українського парламенту.
Але ж вони таки ОБРАНІ. Шуфрича когось же обрав. Того Шуфрича, якого – і я була тому свідком – 22 лютого 2014-го спіймав і ледь не роздер натовп на Інститутській. Того Шуфрича, який був організатором довозу в Київ тітушок, які влаштували криваве місиво в Маріїнському. Шуфрича від абсолютно реальної смерті тоді врятував Вакарчук. Ходить Петро Порошенко зі своєю вірною свитою. Його до парламенту теж обрали. Обрали ті, хто чомусь забув, що саме він – у контексті «проведення конституційної реформи 2015 року» пропонував автономію, вибори і амністію територіям, на яких нині живуть «мамачкі апалченцев». Ті «мамачкі», котрі до смерті забили лопатами збитого льотчика Української армії…
Що ж, дзеркало нашого суспільства – парламент – як з’ясувала, такий же недолугий, як і ми всі. От не знаю, яким буде наступне, десяте скликання. Ще більш дрімучим, примітивним і захланним чи, відштовхнувшись від дна, ми все-таки почнемо підніматися на поверхню?
Галя Плачинда
фото by Alexandr Senko
