Революція Гідності цінна тим, що відкрила очі громадянам України на ті реальні процеси, які відбувалися тоді в державі. Після неї стало зрозуміло (хто намагався зрозуміти) — хто є хто в цій країні і де наші друзі, а де — вороги.
Але в такому стані суспільство існувало не довго, і зараз, через 5 років, ми все частіше повертаємося туди, де був початок.
І ті питання, на які вже були ясні, притомні відповіді після подій на Майдані, анексії Криму і окупації частини Донбасу, тепер знову й знову постають у своїй жорсткості.
Знову доводиться розжовувати і пояснювати — чому Росія є споконвічним ворогом, і нічого в її імперській політиці не міняється, чому не може бути ефективних українських політиків, які працюють на Москву, чому неможливо їздити з концертами до ворожої Російської Федерації, бо ніяка то не федерація, а тюрма народів…
Не можна, зрештою, робити вигляд, що все в нас нормально, хоча б доти, поки російські і українсько-російські телеканали в Україні залишатимуться рупором Кремля, які щодня і щохвилини транслюють нахабну брехню…
В 2014 р. країна мала відповіді на всі ці питання, але в 2019 р. до нас знову повернулася колективна амнізія.
Виникає просте запитання: невже український народ бачив мало горя, аби нарешті зробити кардинальні і незворотні в своїй мудрості висновки?!
Скільки ще має загинути людей, щоби українці нарешті зрозуміли, що чудес не буває, що ми живемо в цинічному прагматичному світі, де покладатися можна лише на себе, що ніхто просто так нічого нам не дасть, що жити потрібно власною головою і щодня працювати на конкретний результат?
Українці вже вірили в казки про хорошого царя і добрих сусідів, і заплатили за це 2014 роком. Заплатили, але схоже, що урок так і не засвоїли, а, отже, його доведеться повторювати знову і знову.
Аж поки раціоналізм не переможе, інакше – матимемо трагічний вислід, з імовірною втратою державності.
Денис Рибачок
