Вперше в житті потрапив у країну франкофонів. Таких домашніх, теплих умов ХОЧ ШОСЬ говорити їхньою мовою не бачив ніде.
Згадав увесь мій словник на 100 слів і десять фраз із «мерсі боку» та «тре бьєн» включно. І кожен раз люди ніби беруть тебе попідручки й ведуть: «А ну-ну, давай давай…»
І ти шось «даєш»..!
Таке спостерігав лише у Фінляндії.
Там, якщо ти вмієш говорити більше, ніж «кійтос» та «антеексі», кожен перехожий терпляче чекатиме поки ти сформулюєш питання і дуже повільно, ніби на уроці за 20$ година, дасть просту і ясно проговорену відповідь. Фінською.
Великий контраст із Австрією, Польщею та Естонією.
У двох останніх, якщо унюхають, що ти добре розумієш московську, будуть немилосердно впарювати саме її.
Про Україну мовчу.
Тут навчитися говорити українською «від людей» — марна справа. Не раз бачив як іноземцям починали як неповносправним шось пояснювати по-московській, а тим хоч плач.
— Вам с сахарам ілі бєз? — голосно, ніби до хворої, заговорив був бармен у львівському супермаркеті, коли пані грамотно попросила кави. Але була чорношкірою.
На щастя носії французької НЕ ВІРЯТЬ, що хтось може не знати цієї мови. Тому їм нічо не загрожує.
Ростислав Мартинюк
