Суспільство

Русанівські міазми

Здавалося б, локальна проблема одного столичного вишу. Звісно, не безіменного, не маловідомого, не пальцем робленого, але ж таки ОДНОГО. Що в інших українських містах такого не буває та й не може бути в принципі.

Що в інших містах бабусі-дідусі, мами-тата, дядьки-тітки і навіть бувалі сусіди почуваються на хвилі другої-третьої молодості, коли їхні рідні-кревні-знайомі, осяяні повними щастям очима, показують їм чесно добутого новенького студентського квитка.

Вчорашній милий «очкарик»», «читака», непосида, пустун, задирака, шкодник нарешті вбивається в колодочки розуму, входить у професію, у свою повноцінну долю. А якщо їх сто і тисячі — це значить живе і приростає мудрістю твій рід, твоя вулиця, твоє місто, село, твій край, твоя країна. Це значить — і ти, смертний, помножишся корінням, пагінням і кронами, не стлієш у своїй самості.

Хочу свято вірити, що скрізь у милій серцю Україні ГЕТЬ НЕ ТАК, як на нашій столичній Русанівці. Як пише «ГРІНЧЕНКО-інформ».

Що цілковита більшість нашого мудрого люду скрізь і всюди любить наших дітей не любов’ю власників, церберів чи, крий Боже, збоченців- кровопивць, а тією любов’ю, яка переливає з покоління в покоління життя вічне.

Коли почув розповіді моїх шокованих колег-грінченківців про те, як нечисленна але, даруйте, таки навіжена ватага пристарілих «собствєніков багатоквартірного дома» крила гнилою лайкою поважних професорів-доцентів-викладачів, котрі нічтоже сумняся прийшли пояснити їм, що будівництво студентського гуртожитку аж геть не зазіхає на їхню прибудинкову територію, не загрожує їхньому життю, спокою, благополуччю і що це не студенти загиджують їхні підворітні, підвали, дитячі майданчики, вулиці і цілий Русанівський канал, — коли слухав це, не міг стримати подиву, хоча давно погубив усі дивини.

Чи це міазми горезвісного русанівського собачого цвинтаря будять в місцевого люду сказину, чи аномальна спека випиває рештки розуму.

«Нам нє нужен возлє нашіх жіліщ ні ваш унівєрсітєт, ні ваше студєнчєскоє общєжітіє! Ми хотім спокойствія!» — істерична верескотня сивини, костура і набитого кашкою недужого кендюха. І не просто волання, а завчене волання. Вкладене кимось у пригодовані старечі роти.

Наче йдеться не про наших рідних дітей, а про вражину, зайд, орду, про ангелів смерті, яких наслано чи навіяно.

Це вже край, люде!
Це рецидив суспільного розм’якшення мозку.
Нехай їхній благодійник-гречкосій, новітній Сава Русанович зі значком місцевого депутата, озлобленим зиром недовченого але з купленим дипломом обкалює масив своїми «доходними» генделиками, «едемами» для повій і наркошів, хай своя і прийшла алкашня влаштовує на березі каналу цілоденні «рюмошні» та пікнічки з вереском і відкритими нужниками.

Нехай.
Аби всі свої, дворові — у своєму закаляному «спокойствії». Депутатська кашка до обіду, квіточка до Жіночого дня і незмінна листівка до дня «вєлікой пабєди», колективні плітки коло під’їздів про редикуліти-корвалменти-еспумізани, базарні ціни та про сусідських «бл*дяєй і проституток» на щоденний десерт і телетанці з зірками на ніч…

Ага, мало не забув про головне.
Ще ж нестерпуще очікування чергової верстової віхи: свята пайків та злого життєвого тонусу, виборів. Коли можна взяти запрошення, костура, вдягтися в те, що прибережено на смерть і мугикаючи «ето єсть наш послєдній і рєшітєльний бой» почовгати на виборчу дільницю. А просунувши в щілину заповітну бамагу, переможно пасаманути молодь лютим оком: «Не дозволю, не дам… Отепер-то відчуєтє нашу жизнь-маліну!»

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.