Політика

Що більше вільних духом – то ближча перемога

«Москва-мамо, ми хочемо осиротіти!» Пригадуєте такий клич з кінця 80-х? В мене були закладки для книжок з цими словами — тато звідкись цілу пачку до хати приніс, щоб гостям, колегам і студентам в інституті роздавати.

Три десятиріччя від психопатки-«мамочки» ми, українці, відриваємось, а все ніяк не пускає «турботлива» «діточок» у вільне плавання.

Хоча годилось би спочатку з’ясувати, хто кому мама+тато, плюс хто такі русини? Рівно ж як уточнити, що священна боротьба за незалежність від агресора, немитого+ледачого, втім хитрого й до зубів озброєного, триває не одне століття!

Україна-Русь зі столицею в древньому Києві на Дніпрі була, є і буде, поки є в ній горді й гідні люди. Всіляким іншим — їм своя земля не треба, вони – перекотиполе, вони — побирайли меж чужих людей у всі часи. Або асимілянти на чужинах, що мімікрують, розчиняються й камуфлюють під нове середовище до невпізнання, хамелеони. Таким перевертням пошанування й слави не діждатись ні від кого — ні своїх, ані чужих. Воно їм і не треба, звісно.

Моя двоюрідна тітка Нуся з Монреалю (Квебек, Канада), емігрантка з Польщі соціалістичної, на початку 90-х мамі в листі написала приблизно так: «Маєте нарешті свою державу. Вітаю! Розбудовуйте».

Спасибі їй за ті слова й посильну допомогу лахами/харчами з довгим терміном зберігання! Вечірні сукні модні, блузони з жабо/рюшами й туфлі на академконцерти в музшколі та прочі дифіляди я справді мала суперські — все імпорт секондхендівський з-за Атлантики.

Щастя, сестра моя троюрідна Аґнєшка, тітки Нусі донька, — професійна фортеп’яністка. В неї того краму — попід стріху й у загаті ще.

Минуло стільки років, вже десятиліть, а ми й не починали добре жити, люди. Се вічна боротьба у нас, як коло зачароване, далебі! Хоча усе прозоро й зрозуміло. І без містики.

Затуркані ми в масі своїй, безпросвітно затуркані, що мовчимо ягнятами, коли з нас деруть шкуру антихристи.

Хто керує в Україні з ’91-го? Кому добре живеться, гляньте? Бандюганам найвищої проби, в яких вже на личині нема й сантиметра місця, щоб яке свіже тавро ставити! Й посіпакам їхнім, безумовно. Прикоритні сходу розуміються — збиваються в хаби/кластери й стрижуть овець, аж гай шумить!

А паралельно «мамочка» психує.
Бачить же, що доходяга-«дитятко» знекровлене — ні єдності, ні одностайності в баченні майбутнього, ні бажання зубами на пройдисвітів клацати. Ліпше за чаркою забуватися, весь світ проклинати (батьків і дітей своїх чи не в першу чергу!) й барикадуватися в чотирьох стінах на хуторі, де хата скраю, еге? Таке — вже не одне століття, най то шляк трафить!..

Я вірю в Україну. Україні – бути. Надія не вмирає, хай там що. І це якраз — уміння вірити, вчитися, творити, скверні опиратись, не мовчати (особливо коли кричати треба!), підтримувати незрадливих, гуртуватися, ставати на захист незахищених, а ще в писок заряджати за потреби й профілактично всякій погані, що себе над майном народним хазяїном самовільно поставила (так, самовільно! бо тупо вкрала все, що лиш поганенько лежало, а людям темним і наївним (чит. правильним, совісним) папірчики втулила — до колекції з фантиками хіба що!) – оце усе ще може нас із нашого стоклятого піке, на мою думку, вивести.

Даруйте, речення велике вийшло.
Я себе не дуже стримую — писала б значно більше, є думок багато.

Як опиратись скверні, запитаєте? Та просто відкривати рота для початку, як несправедливість і кривду бачите. Самодурів не злічити: начальники, викладачі, вчителі, агресивні рідні/сусіди — всі вони тільки правди про себе бояться, тільки вона їх спиняє. Мовчите – значить приймаєте й благословляєте. Стаєте співучасниками полудурків у їхніх ділах, безсовісних цебто.

Бажаю всім нам міцності й затятості, вкраїнці!
У нас війна, вона поліфронтальна (а ніяка не гібридна!, на війні все чорне й біле, без напівтонів).

Борітеся зі страхами й рабом всередині — се визначальне. Що більше вільних духом — ближча й перемога всіх нас. На теми людинознавства з нашою та чужинців психологією/ментальністю я ще висловлюватимусь. маю що сказати, й се потрібно, відчуваю.

А ці роздуми – то екскурс у недільне майданове віче й солідаризація з борцями по Вкраїні й світі.

Ольга Стасюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.