Серед моїх френдів у Фейсбук (які чомусь звуться друзями, хоча це слово має інше значення) є такі, що панічно бояться розмов про розпад Росії, а тим паче – окупацію її. Раджу таким далі не читати – збережіть свій малоросійський переляк у святій колоніальній чистоті.
Коли я писав два роки тому про потребу створення зони безпеки (щоб не називати це окупацією) на території 5 областей РФ і Кубані під контролем ЗСУ, мене в кращому разі називали мрійником, радили не ділити шкуру невбитого ведмедя і просто сміялися… Ні, природньо – століття виховання неповноцінності, від якої сьогодні не позбавилися навіть звущі себе націоналістами, що досі бояться, скажімо, Донцова, звучи його уже не фашистом, як в СРСР, але інтегральним націоналістом, ці століття наклали тавро незмивне на багатьох.
Але факт – частина території Курської області окупована (називаймо речі своїми іменами!) Збройними Силами України. Про політичне і військове значення такого зухвалого українського кроку написано чимало і без мене – читайте. Якщо дуже коротко: і Захід, і Кремль чухають потилиці – Україна знову ставить світ з голови на ноги.
Я ж хочу подумати про перспективу – що далі?
Звісно, навіть якщо ЗСУ просто вийдуть звідти – ефект від вторгнення все’дно є і не зникне. Але, схоже, наші таки збираються там лишатися, бо вже Президент заговорив про створення військових комендатур, а віце-прем’єрка майже повторює мої слова про зону безпеки… Звісно, краще б не вона це казала, а хтось порядніший, але…
Власне, військова комендатура – це не для воєнних дій, це для забезпечення життєдіяльності на окупованих територіях, в тому числі для мирних мешканців. Воно нам треба? Ще їх годувати? Так. Тим паче, що при збереженні цивільної інфраструктури (а вона збережена нашими на відміну від кацапів, які в Україні руйнували все, до чого могли дотягтися) значною мірою місцеві забезпечать самі себе. Але для обліку, розподілу, налагодження виробництва потрібна влада. І це, по нормальному, не має бути влада військових (хіба що на першому етапі, для запуску виробництва). Тобто постає питання про місцеву владу.
Отже, або російська опозиція сформує ці органи місцевої влади, або нашим доведеться це робити самим, вишукуючи серед місцевих згодних співпрацювати. Так звана опозиція не спішить це робити, бо вона й не російська практично (Ходорковський, Каспаров, Кара-Мурза – ну, які вони росіяни? Тобто їх дуже хвилюють проблеми якоїсь там Кемської волості?!), і не здатна думати стратегічно (приклад Кара-Мурзи показовий, що став зразу ж добиватися зняття санкцій проти росії, а не добиватися зміни влади). Отже, лишається вишукувати серед місцевих здатних бути організаторами цивільного життя.
А що далі? Ніхто не скаже – чи може ця офензива бути підставою для обміну територіями, чи подвигне російські еліти на виступ проти Москви і т.д. Але те, що Москва перекидає військові частини з окупованих Східної Пруссії, Карелії, Донбасу свідчить про гострі проблеми армії, яка ще досі уявляється страхопудам великою і могутньою. Звісно, якби Німеччина, Фінляндія, Грузія, Молдова, Японія, Латвія повернули собі давно окуповані землі – була б нам велика підмога, але це лишається мрією. Все доведеться робити українцям, якщо вже ми навіть навчаємо туарегів африканської пустелі та нищимо кацапів у Сирії…
Проте якщо навіть окуповані території лишаться в Україні – теж буде нормально. Не спішіть лементувати про міжнародне право – воно давно і безнадійно зруйноване окупацією Абхазії, південної Осетії, Придністров’я, не кажучи вже про Крим і Донбас.
“Струснеш Кавказ, впережешся Бескидом” – пророкував колись Іван Франко. Пророцтва збуваються…
Василь Чепурний
