Якщо голуб вилупився в конюшні — це не означає, що він кінь. Чому хтось вирішив, що цей американський совочок – українка? Тільки тому, що в Носівці народилася? З п’яти років жила в Чернігові, де практично не було україномовних шкіл, і в місті говорили поганющим суржиком, що віддалено нагадував російські мову.
Якщо отак за принципом “конюшні” визначати приналежність до українства, то й міністра оборони РФ Шойгу та диктатора Лукашенка, чиї матері з України, треба теж називати українцями.
Нам всім в СРСР і після нього у формальних структурах освіти й культури прищеплювали нелюбов і зневагу до всього українського: до історії, звичаїв, автентики, народних пісень, мови, літератури…
В рік народження конгресменвумен Спартц прийти у вуз у вишиванці – це ще був ризик наразитися на кримінальне переслідування за “буржуазний націоналізм”. З 1991 по 2005 рік (роки школярства і студентства Спартц) – це влада толерантного до всрачки і до всього совєтцького Леоніда Кравчука й українофобів Табачника з Медведчуком. Звідки взятися було тій любові до України у майбутньої трампістки, якщо в батьківській сім’ї її не було?
Це згодом з 2004 року стихійно, на Майдані, почалася зароджуватися ота сама схожа на масову любов до своєї країни. Ще гигикали на радіостанцях ФМ і у “Вечірньому кварталі” над тупеньким українцем, ще голосували за Януковича і Тимошенко, але любов зріла, росла. Попри всі зусилля офіційної влади й освіти заморозити пост-колоніальну ненависть до себе і своїх співвітчизників. І це дало плоди що в 2014, що в 2022 роках — якби не ці сотні тисяч чоловіків, хлопців, жінок, що постали на захист СВОЄЇ України, уже тут би Спартц, як у свій час Тимошенко, стояла б на Хрещатику і реготала з Путіним разом.
Таких вікторій спартц по Україні – ще мільйони. Їм байдуже кому служити, під ким жити, де дітей ростити. Україна їм чужа. І українці їм чужі. То чому ми їх маємо вважати своїми? Чому ми маємо плазувати перед ними і догоджати їм? Наша країна — це країна героїв, винахідників, творців, свободолюбців. От таку країну нам слід усім берегти і любити.
Віктор Лешик
