Погляньте на світлину і зверніть увагу: промосковський блазень стаїть на Національному Прапорі України! Це показово… «Зелена» влада свідомо знецінює все, що важливо для національної спільноти людей. Зараз вони перетворили День Незалежності на примітивний попсовий балаган з типовими ворожими мантрами: «язик нє імєєт значєнія», «ми очєнь разніє, і ето хорошо», «украінци — двуязичная нація»…
Вони, оці випадкові при владі — за шльопки, ковбасу, сєрючку і, звісно ж, «русскій язик». Вони цілковито люди «русского міра».
Ми, люди зі стійкою національною ідентичністю і українським світоглядом, живемо в одній реальності, де триває війна проти віковічного ворога, формування громадянського суспільства, боротьба за збереження і зміцнення наших національних цінностей, розширення сфери використання української мови, а влада, яка заради рейтингу і лайків активно догоджає малоосвіченій, денаціоналізованій, пофігістичній частині мешканців держави, що, в принципі, складає більшість — у зовсім іншій…
Білоруси теж через таке проходили. Тільки значно раніше — в другій половині 90-х. Спочатку адекватні, національно свідомі люди думали, що тепер вони самі по собі, і влада теж сама по собі. Але влада взяла курс на денаціоналізацію — тотальний лінгвоцид, стирання національної пам’яті (заміна державного прапора на якусь дебільну шмату — саме про це) придушування білоруської національної культури.
А почалося все із заявленої владою «двомовності» в усіх сферах, надання російській мові статусу державної та постійного прокручування мантр: «язик нє імєєт значєнія», «нє важно, на каком язикє…». Денаціоналізовані маси з усім цим, звісно ж, погодилися… І почався зворотній відлік.
2006 року гурт N.R.M. записав одну зі справді знакових композицій, котра має назву «Падводная лодка». Особливо доречні в тексті Лявона Вольського приспів і перша строфа:
Мы жывем у бел-чырвона-белай падводнай лодцы,
Мы жывем у падводнай лодцы, дзяўчыны і хлопцы.
Весела жывем мы, лёгка і свабодна
У нашай бел-чырвона-белай лодцы падводнай.
Поўна ў моры злосных рыбаў:
Усе жаруць адна адну,
Усе глядзяць у нашы шыбы,
Усе нас хочуць праглынуць.
Не зважаючы плывем мы
Па маршруце па сваім –
Злосных рыбінаў праблемы
Не хвалююць нас зусім…
Здавалося б, до чого тут ми? В нас культурна ситуація зовсім інакша. Ніби то так… Поки що… На жаль, все погіршуються. «Зелень» вже й не приховує, що ми для них проблема, бо ж «плутаємось під ногами» — заважаємо будувати «рускоязичну», «проросійську», позаєвропейську, совкову рєспубліку.
Оцей утлий, дрібненький чоловічок почасти дуже схожий на Лукашенка… Вони хочуть загнати нас у «падводную лодку», в андеграунд, частину репресувати, решту змусити боятися і звикати до того, що російське перемогло та домінує над українським — і це безповоротно!
Але у Булорусі 90-х не було громадянського суспільства, а в сьогоднішній Україні воно, хай ще й не настільки потужне, як хотілося б, але є, і попри всі біди, продовжує розвиватися. Навіть цікавіше: наше громадянське суспільство успішно гартується у боротьбі як проти зовнішніх, так і проти внутрішніх ворогів.
Ставки вже виросли максимально.
Всі ці зєєрмаки ведуть державу прямо до пащі Москви — до бездержавності! Отже, на кону саме існування України на політичній карті світу… Звісно, примітивні маси цього не розуміють…
В чомусь «зелені» навіть гірші за «ригів», які значно чіткіше декларували свій курс, чим налаштували категорично проти себе величезну частину мешканців України. Тепер інакше — балагани, «какаяразніца» і «асфальтовані вулиці» непогано єднають тупі й примітивні маси…
Але терпець патріотичної спільноти не безмежний.
Все йде до вибуху. Якщо курс влади не зміниться, а я не бачу для цього жодних передумов, то «Час Х» настане, і тоді оті бидлуваті маси, що зараз скачуть під сєрдючку і полякову, московському блазню Зє та іншим «совкошрекам» нічим не допоможе. Вони навіть не подумають вийти на вулицю, щоб відстояти свої цінності — відстоювати неіснуюче взагалі складно…
Сергій Бригар
світлина Уніан та Олександра КЛИМЕНКА
