Проти законів фізики не попреш – вдаривши нас, росія відштовхнула Україну від себе. Вирвавши таким чином десятилітні гарпуни та якорі, які глибоко сиділи в тілі нашої країни. Росія взяла Україну на абордаж ще багато сторіч тому і відтоді практично безперервно тримала на короткому повідку, підтягуючи до себе в потрібні моменти. Іноді підтягувала так близько, що команда українського корабля зі східного борту вже не могла розрізнити де наш корабель, а де російський і щиро вважала обидва єдиним цілим.
Жорстока правда полягає у тому, що росія весь час вбивала наших капітанів, а команду заковувала в кайдани, заганяла в трюм і казала — подивіться на цього човника, він не може бути самостійним кораблем, лише як рятувальна шлюпка допоміжна біля нашого. Дивіться, вона навіть на борту висить так гарно.
Але зрештою рускій ваєнний карабль так вчадів від вугілля і мазуту, що почав розвалюватись. А метикуваті юнги і старі капітани українського корабля вловили момент, перерізали зітлілі канати і подались у вільне плавання.
Багато хто думав, що руский ваєнний карабль вже остаточно віддав кінці, але їм вдалось підлатати свою стару баржу, начіпляти на неї гармат, підняти чорний прапор з кістками і ринутись в погоню за нами.
І от ми відстрілюємось від них, ріжемо абордажні гаки і відчайдушно піднявши вітрила, намагаємось втекти під протекторат Ост-Індської торгової компанії. А піратська розвалюха хоче загнати нас у нейтральні води, бо захопити і пограбувати вже не може.
Морські битви не тривають довго, тому ще трохи і ми відіб’ємось від них, або, принаймні, зможемо таки втекти, бо у нас крім вітрил є вже паровий двигун. І ми корабель наступного покоління. А руский ваєнний карабль протікає, і в трюмі повно води. Рускі пірати відчайдушно черпають її, переконуючи свого капітана, шо все під контролем. Але краби з дна вже задирають голови і клацають клешнями від нетерплячки, а мурени в карти розігрують найбільш опасистих членів екіпажу.
П’ятнадцять генералів на бункер мерця,
Йо-хо-хо і пляшка рому.
Наступай і диявол тебе доведе до кінця,
Йо-хо-хо і пляшка рому.
Володимир Гевко
