З етнічної точки зору подружжя Горбачових (зрештою не Ґорбунових же) було більш українським, ніж родини президентів Кучми, Ющенка чи Порошенка. Ба більше, діди/прадіди і Михайла Горбача, і Раїси Титаренко були з Чернигівщини — це не диковинка ані для Кубані, ані для Алтаю (Сірий Клин).
Показово, що ці двоє знайшли одне одного поза межами усср, тобто в ситуації широкого іноплеменного шлюбного вибору — фактично, в юності у них спрацювала якась «расова симпатія» чи шо. Бо уявити в компартійній пісочниці аргумент «ти українець і я українка — давай поженимось» неможливо.
Дивно, що «колективна Москва» пропустила на самий Олімп таку расово чисту українську родину, та ще й з кричущими рудиментами цього племени — оте дике генсеківське гекання й самоназва «Гарбачоу» мало б 
запускати безумовну українофобію московитів. Але ж не сталося. На 1985 рік це древнє фінське плем’я було глибоко п’яним і в прямому, і переносному сенсах.
Уявити, що пара Горбачових свідомо працювала проти меґа-проєкту московитів — СССР — неможливо, і навіть фантазувати на цю тему шкідливо. Але все ж обидвоє володіли набором психологічних якостей, які Гоголь чи Юрій Липа відніс би до малоросійських. І вони самі по собі були бомбою під основи Московщини.
Звісно, Міхаіл Горбачов помре у Москві, його підховають до когось із прізвищем на ко- на Новодєвічьєму кладовищі. До останнього дня він славитиме окупацію Криму й за ним плакатиме тюрма — за убивства цивільних у Вільнюсі, Чорнобиль і т.д.
Проте він декриміналізував статтю про голод (власне, початок публічних розмов про Голодомор) і йому просто забракло чудської крови аби далі нагромаджувати Пекло довкола себе. А його компартійна «панночка» ще й хотіла бути Lady — і так не по-чудськи тримала спинку й посміхалася відкритою, ясною посмішкою козачки — не комунячки.
СССР здох біля її черевичків.
Ростислав Мартинюк
