Днями Степан Процюк «офіційно» просурмив на весь світ, що «покинув членство у комісії, яка присуджує міську [Івано-Франківська] премію ім. Івана Франка. Раніше вийшов із журі обласної премії ім. Василя Стефаника». Здавалося б, невелика біда! Кажуть же: «Святе місце порожнє не буде, коли і попа біс візьме». Тим паче на Галичині, де – що не грамотій, то піїт-письменник. Дуже співучо-поетичний край. А який побожний…
Особисто зі Степаном я знайомий давненько, коли ще молодий Процюк складав трійку «Нової деґенерації». Було таке літоб’єднання (складалося з трьох осіб), проіснувало воно років п’ять, на початку дев’яностих заявивши про себе. Тоді, в Києві, й познайомилися зо Степаном. Роки беруть своє, а спогад про Процюка у мене залишився добрий. Через що, напевно, я й спам’ятався, взявшись знічев’я товкти воду у ступі про… премії.
Про літературні премії казано-переказано. То чому б, подумав, не кинути й свої п’ять копійок у всезагальну скарбничку. Тут я, повірте, вельми вправний експерт (сам себе не похвалиш – ніхто не похвалить). Одне слово, любі хлопчики та Вурст-дівчатка, мотайте на вус!
У 1991 році в ЗМІ було оголошено конкурс «Гранослов», зорганізований Міністерством України у справах молоді і спорту та Кабінетом молодого автора СПУ, в якому і я, окрилений Незалежністю, взяв участь. Але з трудом переміг. Бо мій рукопис потрапив на доленосний розгляд до письменника Віктора Кави. Той мій рукопис маститого письменника убив з маху. «Дурню написав цей нікому невідомий початківець», – виніс вердикт літконсультант і відповідальний секретар комісії Спілки письменників України по роботі з молодими авторами В. Кава. Про той присуд довідалася ініціаторка й організатор Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов» Валентина Запорожець, зняла ґвалт, дала мій скоромний доробок на ознайомлення самому тодішньому генералісимусу радянсько-українських письмаків Мушкетику.
Добра душа Юрій Михайлович схвально відгукнувся на мої «Змагання катів». Нікуди дітися, либонь, Дмитро Чередниченко написав передмову до моєї другої книжечки (перша вже «допікалася», ось-ось мала вийти у «братській могилі» під обкладинкою ще з одним автором у видавництві «Молодь»).
Уже з самої анотації до видання «Змагання катів» стає зрозуміло, чому В. Кава відхилив мій рукопис: «Не раз вам, шановні випадало читати легенди про змагання героїв. І ви захоплювалися (коли захоплювались) їхньою… Вибачайте, не будемо переказувати ваші враження. Натомість запропонуємо поспостерігати, як змагаються… кати. Не забігайте наперед – хто і чий кат. І хто ката кат. Прочитайте, подумайте… Автор цієї захоплюючої книжки – переможець Міжнародного конкурсу «Гранослов-1991». Себто ідеться у моєму доробку про арійського і християнського катів, які змагаються межи собою на теренах України. Тож, безперечно, орденоносець віджилих радянських відзнак Віктор Кава й запанікував! «Арійство… Ще сього нам бракувало».
На віншуванні перших переможців першої літературної премії за Незалежності в приміщенні Міністерства України у справах молоді і спорту яблуку ніде впасти. Тодішній міністр Анатолій Матвієнко, зам-, замміністри, чота високочолих українських письмаків. Іван Драч вів захід і вручав нагороди. Кожному з переможців удвох з А. Матвієнком вручав по квіточці живої троянди та в конверті тисяча знецінених радянських рублів. Пишномовність понад вінця лилась! У мене взяло коротесеньке інтерв’ю «УТ-1» та втрапив своєю фізією на третю (мо’ – другу) шпальту «Літературної України».
Одразу зазначу, що подарована квіточка через кілька діб зів’яла, викинув її на смітник, а на тисяча знецінених радянських рублів зміг купити дружині пальто та в «Дитячому світі» ляльку донечці. Проте тепер – широко дорога для мене відкрита до ч л е н с т в а СПУ. До вступу достатньо трьох, мене ж рекомендувало четверо її парафіян (Станіслав Вишенський, Михайло Слабошпицький, Євген Гуцало, Павло Мовчан). Пістрявий квартет! С. Вишенський – мій навчитель-експериментатор, М. Слабошпицький та Є. Гуцало приклалися до видання моєї першої книжки, П. Мовчан – я тоді працював під його орудою керівником прес-служби «Просвіти».
Щиро кажучи, я не дуже рвався до Спілки, так Станіслав Олександрович уїдливо завважив: «Не хочеш – залишишся аматором». Отже з чотирма рекомендаціями та потрібними документами приніс я течку й зібрався вручити її тодішньому відповідальному секретарю Київської організації (тоді ще вона не поділялася на міську та обласну) Вілю Гримичу. Чемний і добре вихований Віль Григорович уже зібрався взяти у мене «бомаги», коли присутній тут піїт Василь Осадчий заходився повчати, яким має бути письменник, радше член СПУ, національною вона стала потім. Я трохи послухав, розвернувся та з порога спересердя кинув: «Вибачте, я не в ті двері увійшов».
На те пригадався тривірш Петра Осадчука (цитую з пам’яті):
Коли ідеш до дівки,
забудь, що ти – член Спілки,
Ти просто – член.
Тож я аж не переймався спілчанським членством! Роками обходився з в а ж н о і без її, Спілки, посвідки. Хоч учащав до Будинку письменників. Сюди привів мене вперше Станіслав Тельнюк. Станіслав Володимирович опікався мною, ще коли приніс йому я спудеєм своє недолуге оповіданнячко в «Літературну Україну», де він працював. Друкувати мене – не друкував, але часто підучував. Уже перегодом його донька Галя розповіла мені, що батько казав їм з сестрою Лесею про мене: «Дівчата, запам’ятайте се прізвище…». С. Тельнюк прищепив мені любов до творчості молодого Тичини… Ба більше! Як треба виховувати у зросійщеному Києві своїх дітей. Що вкрай важливо.
Гукає якось Станіслав Володимирович своїх малолітніх дівчаток з балкона додому, раз-удруге. Вони начеб не чують. Соромляться привселюдно батьківської мови… Бере С. Тельнюк паска, та відшмагав легесенько своїх донечок на дитячому майданчику. Тепер, диви, дует «Сестри Тельнюк» – кетяг калини на тлі вітчизняного хирлявого музичного саду. Наприкінці минулого сторіччя телефонує мені Галя.Тоді вона працювала на Українському радіо, я у видавництві «Веселка» (якраз побачила світ книжка для дошкільнят «Бузиновий цар» Ліни Костенко), запитує:
– Скільки твоїй доні років?
Кажу: «Три».
— Нехай вивчить на пам’ять зо три вірші з «Бузинового царя», я прийду до вас з диктофоном і запишу її для радіо.
Раптову смерть Станіслава Володимировича я сприйняв чуйно, серцем! До проголошення української Незалежності залишалося з рік, як його не стало. Вперше в Будинку письменників домовина була накрита жовто-синім стягом. Я стояв обіч і шкодував, що онде покійний С. Тельнюк уже не візьме до рук свою книжку, підготовлену мною до друку. Його повість «Яром-долиною…» побачила світ у «Веселці» 1991 року. Редактором його передсмертної книжки, він так забажав, був я. Під час підготовки її до друку (в рукописі, скажімо, назва була «Стрибок через Ор-Капу) з ним працювалося легко, що нечасто буває між автором і редактором.
Ні-ні…
Нехай комусь не видається, що я «Почав «живими», а скінчив «со святими». Бо направду С. Тельнюк не помер. Їй-бо. Самодостатній з-поміж безлічі н и н і ш н і х мертвих! Його дітоньки-думоньки, нівроку їм, любесенько здрастують. А тоді, 1987 року, я вперше переступив поріг Будинку письменників зі Станіславом Володимировичем, точніше С. Тельнюк привів мене до свого побратима, однокурсника-журфаківця поета Миколи Сома, який заправляв у спілчанському Кабінеті молодого автора.
Микола Данилович ще той життєлюб, пародист, сміхованець. Як бува щось утне, то реготатимеш досхочу. Особливо йому подобалось передражнювати Бориса Олійника, також свого однокурсника. Та сього разу, поручкавшись, знайомлячись з М. Сомом, я почув одну з його придебенцій.
Напередодні справляли новорічний ранок для діток київських письменників у Спілці. Микола Данилович у строї Діда Мороза ходить поміж ними, звеселяє. Та чує, що переважна більшість з них квацяє на «общепонятном». Коли – раз, у куточку перемовляються двоє українською. Поцікавився: «Чиї ж ви дітки будете?»
— Рауля Чілачави, – відповіли чемненько.
Гірко посміхнувшись, Станіслав Володимирович серйозно каже:
– Миколо, знаєш, чому ми до тебе прийшли…
– Уважно слухаю, – зосередився М. Сом.
– Цьому леґіню, – киває на мене, – потрібна робота. Вже з рік, як він, закінчивши наш факультет, оббиває пороги редакцій, та ніде без протекції не зараховують до штату. Перебивається на гонорарах постійного позаштатного… Ти тут усе знаєш, може, чув про підхожу вакансію?
Микола Данилович з хвилину подумав, і весело закинув свого пишного чуба з лоба навспак:
– У видавництві «Веселка» збираються відкрити редакцію художньої літератури для старшого шкільного віку. Зараз спробуємо… – й уже телефонує директору видавництва.
Почувши у слухавці, що редакція майже сформована, залишилося тільки підшукати на посаду «молодшого редактора», М. Сом, ручаючись головою, запропонував мене з пієтетом, довіряючи, звісно, своєму побратиму-однокурснику Станіславові Тельнюку. Так я з найнижчих видавничих посад брав потихесеньку редакторські бастіони. Лиха прикупивши! Й набираючись, безперечно, фахового досвіду. З того часу й зачастив я до Будинку письменників…
Якось, перегодя, за товариським столом підсів до мене В. Кава, почав виправдовуватись, мовляв, не догледів у моїх «Змаганнях катів» таланту. Я перевів на жарт: «Вікторе Івановичу, гей, будьмо!» – почаркувавшись з кимось іншим за хмільним столом. Мене вже не цікавили ніякі нагороди. «Гранослов» – найвища для мене відзнака. Зрозуміло – чому! Шевченківську премію, скажімо, слід засунути туди, звідки її й висунули. Норовливий Тарас Григорович, гадаю, тільки б потішився з того.
Минуло років двадцять від моїх ранніх учащань до Будинку письменників. Ба навіть мій гнівний допис «Яворівський каганат» розміщений на першій шпальті «Української газети плюс» не стримував мене впродовж сього часу заходити на чарку до Спілки, зазвичай до кафешки «Еней», а коли його, «Еней», закрили, радше людці продали імениту кафешку разом з поліклінікою та пансіонатами, збирались ми вчотирьох у закапелку Київської міської організації (як стій – Василь Рубан, Станіслав Вишенський, Олег Жупанський). Очільники КМО Леонід Череватенко чи Анатолій Погрібний ніколи не відмовляли нам причаститися у куточку відполірованого довжелезного стола. Згодом запізнався я з Борисом Олійником. З ним склалися в мене добрі стосунки.
Тоді я вже десь вичитав, що Лев Толстой, коли довідався про висунення його кандидатом на Нобелівську премію, рішуче від того відмовився, й грошова винагорода дісталася нині маловідомому італійцю. «Духовно чим я гірший від Левка Миколовича! – поклав собі. – Його відлучили попи від церкви. Чим тобі не Мазепа».
Знаємо, що Б. Олійник очолював відразу два комітети з присудження премій: Шевченківську та Володимира Винниченка. Хоч би раз йому натякнув я: «Борисе Іллічу, позолотіть мені ручку». Бо знав, хто спонсорує премію В. Винниченка, а також стало відомо, що двійко членів комітету з присудження Шевченківської премії, синаші репресованих комуністами батьків, тишком-нишком торгують нею. Діляться милостинею. Тьху!
Слід закінчувати…
Нікуди правди діти, довелося раз мені, най Бог простить, визначати переможців однієї з літературних премій. У передпенсійному віці. Працював я у супрязі з Володимиром Даниленком у Київській міській організації НСПУ. Володя – не досить, що направду талановитий письменник, а ще й зачинатель кількох премій. Якось приходить він по обіді на роботу, бідкається:
– Пробі! Завтра нагородження переможців премії «Глиняний кіт», а члени комітету з її вручення ніяк не зберуться.
– Не парся, – заспокоїв його. – Скільки номінацій?
Він назвав.
– Отже розграфи кілька сторінок, будеш туди записувати перші, другі, треті місця, а потім визначимо головний приз.
Розіклавши купу надісланих на конкурс книжок на відполірований довжелезний стіл, на якому колись у куточку причащався з друзяками, я й заходився визначати переможців. Робота копітка, але азартна. За три години з нею справились! В. Даниленко не надякується:
– Ярославе, завтра обов’язково приходь на вручення…
– Володю, бійся Бога, мені соромно буде людям у очі дивитись.
Створивши небо і землю, Творець, видається мені, не отримав жодної премії. Тож нащо вона мацапурам… Хоч убий, не втямлю! Окрилений Незалежністю, сам я ж на кавовій гущі обпікся.
Ярослав Орос
