Какая разніца, як добре освітлена та заасфальтована вулиця, якщо мешканці на ній від голоду їдять своїх дітей?
… Гіршої промови годі й уявити. Ні, не перебільшую.
Я її слухала в трансляції, бо її пустив П’ятий одразу за Порохом, тож слухала, ще не потрапивши під вплив огрому відгуків.
І я не про державність зараз. Я про себе особисто, як споживача тих послань, які намагалися до мене донести. Послання про те, що не має жодного значення моя індивідуальність, все те, що робить мене мною, що відрізняє мене від інших, то не є цінністю для держави. Адже цінне не те, що нас відрізняє, а те, що в нас спільного, так?
Послання про те, що не існує ніяких об’єктивних орієнтирів, тож «какая разніца». То що, справді нема різниці — пам’ятник Гiтлеpу чи пам’ятник Шевченку?
А ще мене закликали єднатися. Я розумію, єднатися, щоб щось зробити разом. Якась суспільно-корисна діяльність. Зібрати сміття в забрудненому лісі. Відстояти громадою свої інтереси. Спільним коштом врятувати чиєсь життя. Влаштувати свято. Навіть зекономити на витратах спільних ресурсів.
А тут задля чого мене закликають єднатися?! Яка конкретна мета цього об’єднання? Що саме повинно стати результатом єднання козерога, фермера та того, хто любить оливки? Що має змінитися у результаті такого єднання? Що станеться, якщо єднання не відбудеться?
Я розумію, єднатися, щоб боронити державу.
Але навіщо єднатися, щоб капітулювати?..
Чому мені підсунули питання, як нам жити далі таким різним? В нас ніколи не було такої проблеми в країні. Наше розмаїття — наша сильна сторона, це і багатство культур, і генетичне різноманіття, і краща компіляція ідей та різного досвіду.
У мене немає проблем з розмаїттям, і ніколи особливо й не було. Якщо я щось не сприймаю, просто цього уникаю. А чому ж мене питають, як нам далі жити?
Вся його промова про те, що жодних цінностей не існує, окрім нижчих щаблів піраміди Маслоу. Але ж це брехня. Є самобутня українська мова та неповторна культура. Є український національний менталітет. Є прапор, кольори якого мають значення саме для нашого народу. Є гімн, який саме для нас звучить особливо. Є наша історія, яка створила саме нас.
У кожного з нас одні і ті самі канавки на подушечках пальців. Але в кожного з нас — неповторний їх малюнок. В мені немає жодної неповторної риси, жодного унікального гену, жодної невідтворюваної навички чи таланту. Проте я є унікальною сполукою цих неунікальних елементів.
Так і наша нація.
Розмивання тієї «унікальної національної сполуки» приводить до ослаблення нації, а іноді і до її загибелі.
Людина, яка не усвідомлює своїх відмін від інших, ніколи не осягне і не зможе використовувати свої сильні сторони. Людина, цінності якої обмежено фізичним комфортом, ніколи не буде прагнути самореалізації та самовдосконалення. Така людина ніколи нічого значного не досягне у житті, бо вона є посередністю.
Це стосується і нації. Саме такою посередністю бачить Україну Зє. І це мене вразило найбільше.
Ганна Оскомина
