Наступною хвилею росіян, від якої ми будемо відбиватись після путіна, буде хвиля обурених тим, що ми не вважаємо їх теж жертвами режиму. Це новий масовий тренд псевдо-ліберально налаштованих російських емігрантів або внутрішніх «співпереживаючих». Потикавшись рік своїми «співчуттями» в Україну та світ і не отримавши якогось значимого прийняття і розуміння цієї позиції, росіяни масово розчаровуються в українцях і пишуть пости в стилі «я так підтримувала, а тепер не буду, бо вони самі винні – ненавидять мене».
Їхнє повальне бажання сховатись за статусом жертви легко пояснюване: з одного боку це рефлексія і спосіб пояснити совісті своє місце серед колективного злочину, з іншого — знайти адвоката у вигляді зручної індульгенції жертви, адже критикувати жертву неправильно, бо це віктімблеймінг.
От тільки їх симпатія і співчуття у переважній більшості випадків насправді не співчуття, а звичайне підлещування. Яке, до речі, декотрі психологи відносять до базових реакцій на загрозу, поруч із славнозвісними «бий» та «біжи». Саме підлещування лежить в основі Стокгольмського синдрому. І, на диво, підлещування дуже мало спостерігається серед окупованих українців, хоча це була б абсолютна норма в їх ситуації, зате серед «біжучих» росіян — повально.
Але підлещування — це маніпуляція. Якщо собака, котра виляє хвостом і заглядає в очі незнайомцю, не отримує їжі — вона швидко байдужіє до нього і переключається на інший об’єкт. Нічого особистого, джаст бізнес.
До речі, підлещування часто закладене в основу колабораційних режимів — за ними стоїть бажання врятувати себе і свою країну та отримати якісь ситуативні вигоди. Французи, приміром, дотепер не дуже однозначні в історичній оцінці постаті Маршала Петена. Однозначний колаборант і зрадник чи військовий, який врятував Францію від значних руйнувань німцями і відносно легко провів свою країну нелегкою Другою світовою?
Росіяни могли б мати теоретичний шанс стати нормальною країною, але для цього їм треба виконати нереальне завдання — витягти самих себе за волосся з болота. Що з точки зору фізики та принципів функціонування важелів — неможливе. Для цього їм доведеться не просто засудити путінізм, а відмовитись від радянського минулого. Провести декомунізацію, поховати нарешті леніна, прибрати мавзолей і зірки з кремля, знести пам’ятники, переглянути своє відношення до Другої світової війни, перестати святкувати день перемоги 9 травня і усвідомити, що вони теж постраждали від цього державного утворення не менше за інші республіки. Якщо СССР була тюрмою для інших народів і їм через це було відносно легко усвідомити цей факт та вийти, то росіяни були одночасно і тюремщиками, і в’язнями. Їх інтелігенцію не менш нещадно було вибито, а пам’ять про нормальне витерто.
От тільки якщо європейські країни соцтабору були в комуністичному тумані, Україна та інші союзні республіки були у його мороку, то сама росія перебувала і перебуває у серці пітьми. Як у Конрада. Вибратись звідти надскладно і взагалі невідомо звідки взяти світло, щоб там підсвітити. Тому що їх ядерна зброя окрім захисту та інструменту залякування світу водночас стала для них пасткою.
Окупація і зовнішня допомога росії, як, приміром, Німеччині, після 2СВ — неможлива. Вони набудували стіни, через які тепер самі не можуть перелізти. Політичні і соціальні кордони росії діють як мебрана в дорогому туристичному одязі – легко виводять назовні, але не впускають всередину.
Саме тому новим повоєнним орієнтиром для демаркації руского міра буде не питання «чий Крим?» (сподіваюсь, воно вже вирішиться нарешті успішно на користь України для обох країн), а щось на кшталт «що таке 9 травня?»
Володимир Гевко
