Він теж лютневий… Вчора виповнилося б 70 Ігорю Славинському. Ювілей. На жаль, не дожив… Про нього вже написали багато добрих слів. Актор, режисер, декламатор, лауреат, Народний артист… Для мене найголовніше — друг, однодумець. І хоч «думали» ми в одному напрямку, іноді були суперечки палкими, надто палкими… Він читав усі мої п’єси — кращі, гірші (кому ж мені давати читати п’єси, як не йому). Усі хотів по черзі ставити. Жодної не поставив…
Певно, були кращі. Але і про самі тексти, і про суть театрального мистецтва, і мистецтва взагалі говорили чимало — в мене вдома, в нього вдома, в театрі, в київських кафешках.
Він був справді всім своїм єством митець, артист. Одного разу зібралися увечері вдвох у нас на кухні (хтось колись сказав: найкращих друзів завжди приймаємо на кухні) на чарку чаю. Дружина поставила на стіл щось на кштал ковбаси й сала, а сама делікатно ретирувалася.
Сидимо, розмовляємо. А на кухні в нас годинник із зозулею — щогодини «ку-ку». Вісім «ку-ку», дев’ять «ку-ку». Сидимо, розмовляємо. Діти за стінкою поснули. Нам гарно, нам удвох цікаво. Десять «ку-ку». Кухня в «хрущовці» на Гарматній маленька, холодильник під рукою, все дістати можна, не встаючи зі стільця. Там 
повно-неповно, але нам вистачає. Одинадцять «ку-ку».
— Так як там говорить Висоцький у «Житті Галілея»?
— «Мені смакує це вино! Я знаю цей виноградник на гірському схилі…».
З якого виноградника наше вино ми не знаємо, але воно нам теж смакує. Обережно прочинила двері дружина і чемно попрощалася. Надобраніч! Дванадцять. Зозуля нагадує… Від Гарматної на Солом’янку неблизький шлях. Швидкісний трамвай перестає ходити. А що нам! Ми про високе. Знову «ку-ку». Один раз. Ігор дивиться не на мене, а на зозулю. Раптово театрально рве на собі «тільняшку» і кричить їй, собаці, пошепки (діти сплять): «Та йду я вже, йду!»
… Це фото 2015 року, серпень. Жити Ігореві лишилося всього три роки. Але ми не знаємо цього, ніхто не знає. Mors certa, hora incerta, смерть певна, її година невідома. У нього, як завжди, обмаль часу — викладання в інституті, репетиції…Тому йдемо туди, де ближче — в Будинок художника на Львівській. Нам знову гарно вдвох. Не знаю чому, але я нахабно дістаю з кишені фотоапарат і клацаю раз, два, п’ять, майже впритул…
Це останні мої фото Ігоря. Наступне я зроблю вже сам — на Байковому.
Віктор Тимченко
