Якось моя прабабця, корінна киянка, уроджена Міцкевич, ледь не обісцялася від сміху у свої 92, як почула, коли якась дама на повному серйозі запитала у неї: «Ви бачили фільм «Покровські ворота»? Там же ж грає той негідник Леонід Бронєвой, що був Мюлером у фільмі про Штірліца. Я дивуюся, як цього фашиста й досі не розстріляли?»
«Ну село, село…, що ви хочете, — сміялася прабаця, тримаючи у руках келишок горілки за святковим новорічним столом. — Людина не здатна відрізнити сценічний образ від актора. О, Боже, ми стрімголов котимось в культурологічну прірву. Народ перетворили на якихось ідіотів».
Це сталося чи у 83-му, чи у 84-му році.
Як не дивно слова моєї бабці актуальні для сучасної України, як ніколи. Феномен Вакарчука-Зеленського, чиї сценічні образи свого в доску рубахі-парня із провінції, що викував власне щастя власними руками і х… ложив на політиків, та романтичного героя-ідеаліста, підкріплений сучасним європейським саундом, викликає у недалекого провінційного піпла культурологічний захват.
В той час Сорос з Коломойським десь там у своїх Америках та Ізраїлях разом з усім цивілізованим людством усцикаються від сміху, спостерігаючи за тим, як в Україні тупоголові аборигени цілком серйозно обговорюють тему президенства того чи іншого актора.
Це пи*дець, гражданє! Ви ї*анулися!
Підіть краще в театр чи почитайте книжку. Бо так недовго Колобка чи Буратіно в президенти висунути! А шо – інфантильні дебіли проголосують…
Антін Мухарський
