8 вересня 2005 року вранці я поїхав у Кабінет міністрів. Зайшов до кабінету Юлі. Вона сиділа сама за столом і передивлялася якісь щоденні урядові документи…
Кабінет був обшитий «карєльською берьозою» і увішаний якимись пасторальними картинами з видами українського села… Типічний номенклатурний «совок»… В мене взагалі є така думка: поки наші «поводирі» будуть сидіти в меблевому «антуражі» керівників ЦК Компартії — то нічого хорошого не буде (ну, це – отступлєніє)…
В кабінеті був включений телевізор. 5-й канал. Новини. Говорили про те, що Томенко прийняв рішення піти з посади віце-прем’єра… Раптом з’вилася заставка. Терміново! Заява Президента України… До кабінету зайшло кілька людей (Терьохін, юлін фотограф і ще хтось)…
Ющенко появився в телевізорі і сказав: «Я прийняв рішення відправити уряд у відставку…»
— От ган*он, — смєло я сказав йому прямо в ліцо… Ющенко на мене глянув осуждающе з екрана телевізора, але не сказав нічого…
В цей час Юля якраз повернулася обличчям до телевізора. А її фотограф Саша Прокопенко зробив фотографію. Потім ця фотографія облетіла всі світові ЗМІ, хоч знаю, що Юля її не любить, цю фотографію…
… Вони дивилися одне на одного, ці двоє людей, через екран телевізора. Двоє людей, з якими було зв’язано мільйон сподівань країни… Між ними (між кабінетом міністрів і адміністрацією президента) було якихось п’ятсот метрів відстані… П’ятсот метрів відстані і мільйони, й мільйони миль взаємної недовіри, відчуженості, підозр і ворожнечі…
— Ну, що ж — значить так треба, — сказала Юля, хоча було ясно, що ніфіга воно їй не треба на самом дєлє… — Теперь хоть отдохнем немного, — додала Юля. — Валя, принеси бутилку шампанского…
— А водкі у вас нєту? — спитав я у Валі…
— Нет, водки нету, — винувато сказала Валя…
Я зайшов до свого кабінету і написав заяву: «Прошу звільнити мене з посади керівника прес-служби Кабінету міністрів в зв’язку з незгодою з відставкою демократичного уряду»… Потім подумав: нафіг ці понти?, мене й так звільнять, по умолчанію… Порвав заяву і викинув її в мусорку… Включив «Українську правду»… Вона була «червоною» від заголовків: «Уряд Тимошенко відправлено у відставку»… «Порошенко подав у відставку», «Ющенко звільнить Третьякова», «Подав у відставку Турчинов»…
Ну, це я вже знав і так… Я виключив комп’ютер і вийшов у коридор 7-го (прем’єрського) поверху Кабінету міністрів. Біля кабінетів, уздовж коридору стояли працівники апарату Кабінету міністрів… Вони говорили між собою. Деякі женщини даже плакали… То лі з горя, то лі з радості…
— До побачення, — сказав я їм…
— До побачення, — сказали вони чомусь трохи ніяково і винувато…
На вулиці нічого не змінилося…
Ходили люди, їздили машини, росли дерева… Напроти Кабінету міністрів два бомжа сиділи на лавці і весело болтали ногами…
На порозі будинку уряду хозяйственна, але не опитна ворона охотилася за падшим листком…
Листок од неї проворно убігав.
Я наступив на листок ногою. Ворона підійшла і забрала його з під ноги з благодарностю…
Задзвонив телефон: «Юлия Владимировна сегодня приглашает на совещание на шесть часов вечера, в старый офис БЮТ, на Леси Украинки», — сказала секретарша Наташа…
«Зає*ісь, наоддихались», — подумав я…
Єсть у революциї начало, нєт у революції конца… А потім поїхав в якийсь обичний маркет, бо «Гуд-вайну» тоді ще не було…
Трохи пізніше мені подзвонив слєдоватєль по особо важним ділам Генеральної прокуратури і запросив поговорить о попиткє государственного переворота… «Так, а *улі там розказувать? Там був генпрокурор Піскун, він все знає й так… Він участвував в етом самом, як його – в «государствєнном перевороті», — хотів сказать я, ну, не сказав, щоб не нариваться…
Віталій Чепинога
