Дмитро до останнього залишався прес-секретарем В’ячеслава Чорновола. І ніс цю свою місію до останнього дня. Бувало працював над якимось проєктами та неодмінно зауважував: «Я пресс-секретар В’ячеслава Чорновола, а тут як радник». Чи то ще щось вигадував…
Життя Дмитра Понамарчука розділилося навпіл: з В’ячеславом Чорноволом і після. Він і на сучасну політику та політиків дивився очима шефа. Іронічно, а інколи навіть сердито коментував їхню поведінку. Бо знав ціну справжнього політика-державника. Він, власне, більше й не знайшов такого, з ким зміг би працювати плече в плече постійно. То одному підсобляв, то іншому. Було й помилявся. Але ніколи не забував, що він – прес-секретар В’ячеслава Чорновола.
Дмитро постійно збирав до свого архіву усе, що стосувалося В’ячеслава Максимовича – 
фотографії, старі публікації, спогади. В тому шаленному темпі, в якому працювали з В’ячеславом Чорноволом, щось та й випускалося з виду, трохи забувалося.
— У тебе є фото як шефа в гетьмани посвячували? А пам’ятаєш як шеф…– бувало телефонує Дмитро.
Було разом переглядаємо старі фото. На них сюжет з одним рядком.
— О то було цікаво, — починає згадувати. І далі невпинно розповідає про той день. У великій політиці не все стає публічним. За її лаштунками – численні подробиці. Серйозні, трагічні, інколи кумедні. Чомусь найчастіше нам згадувалося щось веселе, майже анекдотичне. Розказую своє, Дмитро — своє.
А згодом перепитує:
— Шо так і сказав?…
— Сказав.
— Напиши мені до архіву.
… І от настав той день, коли і твої фото, Дмитре, відкладаю до архіву, щоби відтворити частинку твого життя. Прощавай, друже! Зустрінемося в кращих світах. ТАМ точно є та Україна, про яку мріяв і за яку боровся наш ШЕФ.
Микола Влащук
