Для росії ця війна остання. Бо вона від відчаю. Це надзвичайно тонке формулювання – «від відчаю» — я підгледів у Лариси Івшиної, і це, мабуть, найфілігранніша характеристика, чим є ця війна для росії. Вона – від відчаю. Вони не знають хто вони. Бо свою самоуяву побудували на не своєму питомому, а на всьому вкраденому, присвоєному, стибреному. Ще й на цьому роздули мега-бульбашку планетарного масштабу про свою «великість», і всю «цю великість» можна оцінити по Бучі, Маріуполю, ЧАЕС і перехоплених розмовах освободителів зі своїми дуньками.
Усе, чим є росія (гвалтівна й варварська), сягнуло їхньої екзистенційної стелі. Ця спільнота приходить на свій історичний, цивілізаційний фініш. Вона вже не має що екстраполювати на світ.
У часи царату вони ще могли на інерції аристократичного виховання давати зразки культури, толстоєвщину-достоєвщину. У часи СССР вони могли давати бодай якусь ідею комунізму-соціалізму, підтверджену військовою міццю і режимом. А зараз – крім руйнацій, поневолення й трешу, вони вже нічого ціннісного дати не можуть.
Узагалі нічого ціннісного (крім енергоносіїв і залякування).
Екзистенційно це – їхня стеля, вінець, кінцева точка. Усе найкраще – далеко позаду. Все культурне надбання – глибоке ретро. Все базове для них – не їхнє, бо наше, і саме воно вислизає з рук у цій війні.
Ця війна – від відчаю й страху згубити не-свої основи: так історичний злочинець усуває єдиного й головного свідка своїх злочинів. Кожен відчай – брат безпомічності. Російська мега-бульбашка виявилася симулякром – дійсністю, яка ретельно приховує факт своєї відсутності.
Остап Дроздов
