Ексклюзивна хвиля

У німецькому автобусі

Вже на третій день перебування у гостинній німецькій сім’ї зі мною перестали няньчитись і позбавили «особливого ставлення». «…Отут холодильник – їж. Оно, електроплита – готуй, що забажаєш… А ще краще – не сиди вдома, а їдь або до Штуттгарта, або до Пфорцхайма… Відвідай музеї, погуляй у скверах, посиди у вуличній кав’ярні…». У німців не заведено сюсюкати до гостя, безнастанно подавати і прибирати за ним тарілки, зазирати в очі, переймаючись, як краще пригостити та де усадити… Навпаки, гість має знати своє місце…

Якби українці сповідували цей німецький принцип гостинності щодо росіян, ну хоч би й після Незалежності у 1991 році, то у нас не було б такого панування російської мови на телеекранах, не було б її стільки на вулицях наших міст. Ми давно позбулися б гебістського московського патріархату в українських церквах, похабного «шансону» на ФМ-радіостанціях, засилля пам’ятників пушкіним та толстим, постаментів з танками і гарматами, якими «дєди воєвалі» – отих мілітарних символів тоталітаризму, гноблення та окупації. Й, очевидно, не було б цієї рашистської окупації «во спасєніє русскогаварящіх».

Але, може, ця війна ще й для того, аби значному прошаркові українського люду нарешті «допетралося»: чужа церква, чужа мова, запопадливо насаджувані і щедро профінансовані, чуже кіно з піснями на вітчизняних телеекранах – то сир у мишоловці. Шкода тільки, що між романом Джона Стейнбека «Про мишей і людей» та російськими серіалами про «сватів» люди ліниві, обмежені обирають останнє. Можливо, руйнівна і кривава війна стане для них гіркою чашею витверезіння, навіки виведе чад легковір’я. В Україні, на жаль, дуже багато людей добрих серцем, міцних тілом і не дружніх з тямковитістю, як той бідний Ленні у Стейнбека…

Але це – лише спонтанний відступ, спонуканий раптовими аналогіями зі своєрідною німецькою гостинністю. А поки Україна рухається до перемоги над путінським режимом, я зважився одного ранку поїхати з німецького села до міста. З кожного села тут можна без проблем дістатись середмістя рейсовим комфортабельним автобусом MAN (всесвітньовідомої німецької корпорації).

Від села Тіфенбронн до затишного містечка Пфорцхайм (зі 120-тьма тисячами мешканців) автобус їздить кожну годину. Власне, він курсує від містечка Вайль дер Штадт до Пфорцхайму, забираючи попутно людей по селах.

На зупинці у Тіфенбронні він був точно за розкладом, о 8:14. Пасажири заходять на передні двері, і перш ніж турнікет відкриється, мусиш показати водієві або проїзний квиток, або заплатити готівкою (праворуч, під рукою водія стоїть міні-касовий апарат, який одразу видає квитанцію). Від Тіфенбронна до Пфорцхайма – 20 км. Проїзд вартує 5 євро, але початком путінської агресії німецький уряд ухвалив рішення про безкоштовний проїзд українських біженців на регіональних маршрутах: варто лише показати український паспорт.

Я показую мою біометричну книжечку з тризубом на синьому тлі. Водій – дідо років під сімдесят, в окулярах, з гладенькими, пещеними щоками, у фірмовому піджаку, світлій сорочці з темною краваткою – недовірливо дивиться то на мій паспорт, то на мене і врешті каже:
– А ви коли приїхали до Німеччини?
– Три дні тому, – відповідаю.
– Можна ваш паспорт?

Даю паспорт. Дідо дивиться на фото, потім на мене, гортає сторінки… Пасажири спокійно сидять, ніяк не реагують, ніхто не втручається, не совається нетерпляче, ніхто нікуди не поспішає, не підганяє водія, і взагалі, здається, ніхто не звертає увагу на вимушену затримку. Тим часом дідо ставить чергове запитання, яке я не стільки розумію через мою слабку німецьку, скільки здогадуюсь, увімкнувши логіку: де митний штамп німецького кордону? Я допомагаю пильному і доскіпливому, з колючими очима дідові знайти потрібний штамп. Він ще з півхвилини його уважно роздивляється і врешті повертає паспорт із коротким «гут».

… Зранку накрапав дощ і мені дали модняцьку гонорову куртку, а на голову – фірмове кепі, а отже, який з мене флюхтлінген (біженець), напевно, подумав водій… В автобусі просторо, затишно, тихо, чисто і спокійно. За вікном пропливають краєвиди доглянутих травневих полів, ошатні села, котрі ніби змагаються вицігорністю дизайнерського стилю та впорядкування. Трохи далі починаються схили Шварцвальду, порослі столітніми соснами, з безліччю бурхливих потічків й оригінальних містків…

Не поїздка – а якась релаксація!
Мені з жахом пригадується ще така тривка у пам’яті маршрутка з Ірпеня до столичної Оболоні… Тісний мікроавтобус, набитий людом, ніби оселедцями в слоїку. Брудні фіранки на вікнах, протяги тими фіранками грають, ніби прапорами Радикальної партії Олега Ляшка, лемент, гучні розмови по телефону, окрики, немов волання у пустелі: «… остановітє на п’ятой лініі.., пєрєдайтє на білєт…», і неодмінний, гидкий «шансон», що, ніби полум’я із топки, виривається з відсіку водія…

Боже, невже Україна колись позбудеться всього цього? Невже колись і в нас буде, як в цьому німецькому автобусі? Водій – поважний чоловік. Пасажири – помірковані. Ніхто не розмовляє голосно, а спілкування телефоном в транспорті – взагалі поганий тон. Ніхто не репетує, не кричить, аби йому зупинили. Для цього є червоний ґудзик на всіх поручнях в салоні, який треба просто натиснути…

***
Шпацірування у міських парках, відвідини католицької і протестантської церков, cолоний брецель до кави – то окрема тема. А повернувшись надвечір із Пфорцхайма до Тіфенбронна, я затримався біля полиць із книжками, виставленими прямо на автобусній зупинці. Тутешні мешканці, які купили, прочитали і не вважають те чи інше видання за сімейну чи індивідуальну цінність, мають за правило запропонувати їх іншим читальникам. Під книжками пришпилено плакат із кількома застереженнями. Для тих, котрі приносять: книжки мають бути чистими, не подертими, цікавими (тільки не технічна, не спеціальна чи наукова література). Ті, котрі беруть читати, повертати книжки мають не пошкодженими і чистими

На великих стелажах з-поміж сотень книгодруків я шукав моїх улюблених німецькомовних авторів, сподіваючись schritt fur schritt (крок за кроком), зі словником і творчою уявою відчути принагідно мову оригіналу. Але ніхто у Тіфенбронні, на мій розпач, не позбувся ні Кафки, ні Ніцше, ні Германа Гессе, ні Генріха Бьолля, ні Роберта Вальзера, ні Йозефа Рота, ні Ернста Юнгера, ні навіть Дюрренматта… Єдине, знайоме мені прізвище, яке угледів, була маленька книжечка в тонкій оправі Христини Брюкнер «Lachen, um nicht zu weinen» («Сміятися, щоб не плакати»)…

Наступного дня я знову їхав до міста. І знову о 8:14. На водійському сидінні був той самий дідо в окулярах. Я зробив рух, щоб розгорнути мій паспорт на сторінці зі штампом німецької митниці. Цього разу дідо зупинив мене рішучим жестом, мило посміхнувся, як старому знайомому і сказав: «Hallo! Wie geht’s?» – «Sehr gut!», – відповів я.

Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.