А що ж ви хотіли? Такі події завжди були й будуть Видовищами та й більш нічим. Кожному вільно вносити у Видовище свої смисли, символи й поняття, хоч би як тужились ми дійти єдности в масовому екстазі.
А мені (тільки не кидайте мене через тин) сподобався чинний президент. Він це Видовище затіяв, він же його і спробував очолити, але тут виявилося, що йдеться про куди більшу сцену й куди більші гонорари.
Трохи переляканий, він, мабуть, саме з переляку, виявив багато себе справжнього, не замотаного в політичний кокон.
Там видно і яскраву артистичну натуру, яка швидко вмре без театрального успіху, і легке сценічне запаморочення від надто крутого підйому від підмостків кварталу до чогось подібного Карнегі Холлу.
Головне ж — видно, як пробиваються пагони того великого марнославства, яке свого часу прорізалось у Генріха Наваррського («Париж вартий меси») або в нашого Богдана Хмеля, котрий ішов з твердим наміром начистити пику Д. Чаплинському за руйнацію маєтку, але раптом помітив, що фактично очолює величезне військо, нехай і безладне, але варте своєї меси, або, нарешті, в діяннях класика марксизму-ленінізму, котрий, кажуть, любив казати: «Якщо повстання не можна зупинити, то його треба очолити».
Зрештою, чом би й ні?
Доля підкидає шанс поставити перформанс не на весь Хрещатик, а на весь світ. Чом би не очолити концертний колектив з понад 40-ка мільйонами артистів, статистів і навіть геніїв експромту?
На тлі цих високих блискавичних прозрінь, якісь там дрібні проколи в постановці якогось там державного гімну — суща дрібниця, яку швидко забудуть.
Гра продовжується!
Василь Триліс
