В Україні люблять свій прапор і всюди його чіпляють: на балконах, на хатах, у подвір’ях, на гаражах. Я читав блог російського письменника Бориса Акуніна про те, як він опинився в Лондоні на концерті «Океану Ельзи» і був вражений українською публікою, яка з’їхалася з усього Лондона з українськими прапорами, у вишиванках, а жінки – з віночками.
І довго не міг зрозуміти, чому йому так мулько на душі. А потім до нього дійшло: йому було важко уявити росіян не на казенно-патріотичних збіговиськах, а на концерті Гребенщикова, де люди ось так самі 
посходяться на концерт з прапорами й у єдиному пориві будуть співати Гімн Росії і при цьому нікого не знудить.
Сьогодні я згадав Акуніна, коли побачив український прапор над стихійним базаром у Києві, біля Дарницького залізничного вокзалу. Вісім років тому Акунін приїжджав на революцію в Україну і не міг зрозуміти, в чому секрет українськості. Йому здавалося, що це якась масова ілюзія, вигадана у відомому кожному росіянину австрійському генштабі або, в крайньому випадку, в апараті Держдепу.
Він ходив майданом і всіх просив озвучити українську національну ідею. Та ніхто йому нічого не міг пояснити, і Акунін злорадно думав: це люди, які через тимчасове масове затьмарення не розуміють очевидної речі, що вони російський народ, зіпсований австрійцями, більшовиками і американською пропагандою.
Він так і не зрозумів, що росіяни моляться державі з її тюрмами, репресивним апаратом, російським диктаторам з їхньою брехнею і безмежним цинізмом, а українці моляться свободі, щоб мати право ось так зібрати стихійний базар там, де цього захоче більшість, здійнявши над цим стихійним базаром прапор своєї свободи.
Володимир Даниленко
