У дні недавнього обухівського новелістичного Фестивалю побували і в Музеї Андрія МАЛИШКА.
Гарний музей. Шанують люди знаменитого земляка. Особисто я не такий уже й прихильник його творчості, але є жмут ліричних віршів — справді шедеври (хоч би й відома «Пісня про рушник» чи «Ми підем, де трави похилі»). Більше, ніж поезія мені імпонує його запальний характер. А розповідей про Малишкові «вибухи» не бракує. Безперечно, це від батька Самійла — крутенький був у чоловіка характер, чи й не свавільний. Недарма один із старших синів, Петро, у 20-х роках був розбійником, таким собі Кармелюком на новий лад — грабував лише новоспечене більшовицьке начальство...
Його схопили і розстріляли.
До пам’яті цього бунтівного брата Андрій Малишко повертався не раз:
Щось ти мені привидівся, брате…
Наче ти йшов полями засніженими,
з вітрами лютими, з вовками ніжними…
І не раз, кажуть, повторював: «Якби я так писав вірші, як Петро, ціни б мені не було».
Отже ж Самійло Малишко, добрий швець, такими хотів бачити й синів. Та з чотирьох шевцем став лише один. А щоб Андрій «ішов на науку», батько не хотів і чути: «Ось тобі лапа, ось молоток та цвяхи, ділом займайся!» Благоволила у мистецький світ мати Ївга. І навіть коли вже став Андрій знаним поетом, батько лише махав рукою: «У тебе завжди були мухи в голові».
Зрештою, все це відомо.
Але розповіли в Обухові епізод, який добре там усім знаний, я ж почув його вперше.
Отже, нагородили Малишка орденом.
Приїхав він до батьків, показує: бачите, ділом займаюсь, оцінили…
Батько покрутив «цяцьку».
— Орден, кажеш, дали? Андрію, в нас за справжні вірші дають або Соловки, або розстріл…
P.S.
… Двічі лауреат Сталінської премії Андрій Малишко дав одному київському поету-безхатченку в ті часи 1000 рублів, і той купив собі хату у селі Микуличі…
Це був Микола Холодний.
