Два роки тому я чи не єдиний в усьому потоці їхав по Житомирській трасі до Києва, а сотні машин тікали звідти на захід. Я їхав помирати… Не було ані віри в перемогу, ані злості, ані впертості. Лише бажання зустріти ворога, як належить чоловікові. Розміняти ганьбу безсилля на звитягу жертовності.
З того часу було багато крові і вогню, але більше ніколи ця війна не здавалася мені безнадійною.
Дякую кожному, хто в строю. Сумую за кожним, хто поліг. Пишаються кожним, хто не здався. Слава Україні! Слава Нації!
Олексій Бик
***
Пізно ввечері 23-го лютого, 2022 року я прилетів до Києва зі Шрі-Ланки, з джунглів, з Індійського океану. Летів з Коломбо, а потім — з Дохи, бізнесом, новим Boeing-787, який ще називають Dreamliner.
Учтиві стюардеси Qatar Airways всю дорогу наливали мені французьке шампанське, а я його пив…
Прокинувся 24-го вранці, о 03.30. З похміллям, голова болить… Тут ще, блдь, ракети почали летіть на 
мене…
Я знаю за контрасти…
Тримаймося, брати і сестри! Ми — круті! І найкрутіша — Україна! Ми переможемо! Слава Україні!
Віталій Чепинога
***
24.02. 2022 – 24.02.2024. За ці два роки українці втратили багато цінного і лише одну непотрібну нам річ — ілюзії. Ілюзії про те, що війна — ненадовго. Що «бункерного» Кіндрат вхопить. Що «прості» жителі ерефії, яким втуляли про спецоперацію “військові проти військових”, зайдуть в мережу і побачать наші зруйновані міста та вбитих мирних жителів. Побачать і запротестують: “Як же так, там же наші рідні, за що це їм?!”
А потім з’ясувалося що вони все знають. І підтримують. Країна нелюдів.
Євдокія Тютюнник
