Це із вірша мого товариша Вадима Дмитровича Крищенка, пісню на ці слова виконує Іво Бобул. Осінь… Скільки живу, стільки й дивуюся її таланту. Палітрою гарячих фарб поволі розмальовує деревостій, щоб зачарувати нас живописними картинами, які не в змозі передати найталановитіший художник. І тоді прощаєш цій рудоволосій малярці холодні вечори й ранки, дощі, її мінливу вдачу.
Осіннє розмаїття нерукотворних барв, відтінків та сумішей, неможливо осягнути. Голубий прозорий небесний фон посилює жовті тони, пом’якшує вогненно-багрові, надає особливого 
відтінку залишкам зелених. Вранці промені сонця пронизують хмари-тумани, що вночі важко впали на землю. Ранішній серпанок іноді зберігається і вдень, надаючи всьому навколо легкий, ледь помітний відтінок блакитного.
Чари перших днів та хвилин осені, мабуть, у їхнiй швидкоплинності, ефемерності — достатньо одного пориву безжального вітру, важкої темної хмари, насиченої холодним дощем, і все навколо змінюється. Як злий чаклун наворожить. Та поки що всюди царює блаженна атмосфера осіннього народження, яке я до нестями люблю, бо у природі вiдбувається таїнство метаморфози.
У такі звабні дні осіннього раю, в моєму серці змішуються з почуттями рядочки поетичних слів:
Осінній день — теж для любові час,
Хоча вже смуток грає своє свято.
Та пензлі осені зачарували нас,
Бо в тих малюнках споминів багато.
Свої чуття в багряну даль несу,
Не розділю на кола і квадрати…
Спасибі, осене, що ти, сховавши сум,
Й щасливий спомин вмієш дарувати.
Віктор Жадько
