23 фєвраля — празнік настаящіх мущін. Я теж, канєшно, мущіна. Правда — десь наполовину. Бо служив лише три місяці після університету Шевченка, де на старших курсах в нас була військова кафедра і ми один день на тиждень, переодягнувшись у форму кольору хакі, гризли граніт воєнної науки. Викладач техніки підполковник Дудка оцінював цей процес так: «Шо ви здєсь, таваріщі студєнти, балду ганяєтє?».
Хто, як не він, дивився у самісіньку суть процесу?
Коли він прийшов на перше заняття з величезною схемою механіки БТР, я, гуманітарний ботан, пообіцяв собі в усьому цьому розібратися. Бо не складу військовий екзамен — диплом журналіста не отримаю.
І ось він почав розповідати, а я слово в слово записувати і усвідомлювати написане. Але збився вже хвилин за п’ять: не вловив, що там з чим поєднується. Попросив його повторити. Він повторив. І так повторювалося кілька разів. Нарешті він сказав мені: «Таваріщ студєнт, кромє вас, тут єщо люді єсть».
Я все зрозумів. Поклав ручку. І плюнув на свою обіцянку самому собі. Так і не освоїв БТРну науку. Як езкзамени потім складав? А охвіцери тупо заплющували очі на те, що ми звідкись списували відповіді на питання.
Я не можу собі уявити як ті, кому «пощастило» бути призваним потім у чині лейтенанта, обслуговували ту техніку…
Юрій Луканов
