Переберія Ольги КОБИЛЯНСЬКОЇ

21 березня 1942 року, похмурої холодної днини несподівано покинула кохані, окуповані фашистськими зайдами Чернівці Та, яка майже ніколи надовго їх не покидала — видатна українська письменниця Ольга Юліанівна Кобилянська.

І пішла печально у своє позасвіття, забравши із собою найбільшу свою таємницю: чому Та, в жилах якої текла кров кількох великих і могутніх європейських націй, обрала долю дочки стражденного, століттями розтерзаного війнами і кордонами українського народу???….

Про Ольгу Юліанівну Кобилянську писати непросто, адже вона сама написала про себе стільки, що голова йде обертом від інформації, дуже, здавалося б, щирої і одвертої. І детальної, нібито хотіла передбачливо відповісти на всі можливі запитання цікавих нащадків. Отож, коли читаєш її листи (популярний засіб тогочасного спілкування), надто щоденники, і врешті – твори, де вона царює у всіх своїх іпостасях, у всій многоликості своїх земних образів, де описаний чи не кожен її день, крок і душевний порух, починаєш наївно думати, що все, майже все знаєш про цю велику жінку. Принаймні про її земний побут і побит.

Але то – обман! Геніальний мистецький обман. Ілюзія. Містифікація. Омана, без якої немає істинного мистецтва, того, що названо – ТВОРЧІСТЮ.

Ольга Кобилянська рано засвоїла чи не найголовніший постулат химерного вчення свого учителя Ніцше: простими і зрозумілими можуть бути лиш одноклітинні, нижчі сутності. Особистість, що прагне абсолюту у всьому, себто довершеності надлюдини – починається з легенди. І юна Ольга взялася невинно творити про себе легенду, смутно відчуваючи і передбачаючи, що на цій землі їй уготоване не просте і не звичайне життя.

Оте, яке її улюблений Фрідріх Ніцше назвав спротивом гравітації: «постійним бажанням падати вгору». І вона – ще дівчинка, ще ніхто і ніщо, просто оболонка, амфора, в якій спав маленьким гірчичним зерном могутній Джин її таланту, — вже в перших літературних спробах, щоденниках і листах починає нас, живих і ненароджених, геніально дурити, ховаючи за дитячою наївністю вікову мудрість. Як згодом за смиренно-чернечим образом – палку, гріховну і безстрашну в експериментах над цим світом – душу.

І ця переберія, це маланкування не лишень забавляло її, а й рятувало, як хамелеона, від небезпеки. Небезпеки нівеляції під впливом містечкового, примітивного, дріб’язкового оточення. То тільки тепер ми собі гадаємо, що за її життя Чернівці були європейським містом. На жаль превеликий, це містечко, що лежить у серці Європи, схоже, було приречене бути провінцією всіх чужих минущих імперій-завойовниць, і навіть рідної вічної України.

І тільки раз єдиний за всю свою мінливу історію Чернівці були центром європейської літератури – тоді, коли Вона тут жила. Як і Кимполунг, і Гура-Гуморулуй – ці глухі закутні румунських Карпат… Шкода лиш, що жителі цих містечок не подякують українці Кобилянській за вхід в історію встановленням її пам’ятника, який, до речі, ще на зорі Незалежності чернівчани подарували їм.

Я пам’ятник собі…

До слова, про пам’ятники. І тут не обійшлося без її містифікації. Мінливість її образу не годен вловити і втримати ні глина, ні гіпс, ні бронза. Той скульптор, якому вдасться відтворити ЇЇ суть, ще в проекті…

Але особисто мені найбільше до вподоби (радше – не дратує) маленька непретензійна музейно-паркова скульптура роботи Л. Клігера, один із «штампованих» примірників якої встановлено в центрі Чернівців – у парку імені Т. Шевченка, а два інших – в літературно-меморіальному музеї її імені і на філфаці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Але в теплі і затишку скульптура не справляє такого щемного враження, як у тіні дерев старого парку, відкрита всім вітрам, дощам і снігам. До цієї Ольги Кобилянської рідко покладають квіти. Більшість народу, що снує і відпочиває в її улюбленому «городі», навіть не здогадуються, що то – вона. І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев ніким не поміченою і спостерігати за тими, кого з доброго дива колись робила героями своїх творів. Але… може я в полоні оптичного обману?

Отак колись, коли на Театральній площі у Чернівцях Ольга Юліанівна з волі львівського скульптора Луки Біганина ще «стояла на колінах» перед усім містом у смиренній позі покаянної Марії Магдалини (бракувало тільки зведених до неба очей), мені, тоді студентці, здавалося, що бідолашній письменниці хочеться розправити свій закляклий поперек і стати на рівні. Хоч і була в полоні всенародного замилування символічною позою бронзової Кобилянської: письменник на колінах перед своїм народом! – ідея «служіння митця рідному народові», під якою «подразумєвалось» прислужувати партійній ідеології втілена у пам’ятнику Кобилянській, породжувала в душі тихий смуток.

І, певно, в не одній моїй. Бо в 1980 році «покаянну» письменницю перевезли в її музей-садибу в Димці, що недалеко від Чернівців, а натомість на Театральній площі «воздвигли» монументальну молодицю, що своєю безликістю і могуттям уособлювала не тільки єдність інтелігенції з народом, а й здоровий дух у здоровому тілі всього українського (тоді ще й радянського) письменства.

Ця «радянська» Кобилянська і сьогодні возсідає на площі, заступаючи плечима чудовий фасад театру свого імені, на кону якого у листопаді 40-го було офіційно, широко й бучно, пошановано і поціновано її яко письменницю. Громадою, яка донедавна більше переймалася плітками про неї – самотню одиноку жінку, до всього стару панну, яку через її писання так ніхто з мужчин і не повів під вінець. І новою владою. Тобто тими самими, тільки вже під червоними прапорами…

Але її самої на святі не було. Через хворобу. Радше вона вже була далеко звідси – перед порогом вічності. І звідти… містифікувала. Прикидаючись старою і хворою (через півтора року її не стане), Кобилянська не контактувала із новою владою. А отже – не конфліктувала. Вона прийняла звістку про возз’єднання Буковини з великою Україною як акт вищої справедливості, але цей факт історії вже не входив у її компетенцію. Світ ідеальних стосунків, суспільство ідеальних людей не відбулося. Навпаки, за вікном гриміло передчуття братовбивчої війни, другої на її віку, і вона воліла мовчати, з далини спостерігаючи за лицемірним оточенням, якому дозволяла (з цікавості? З розчарування?) грати себе.

Оті віншування радянській владі, видрукувані у п’ятитомному зібранні її творів – остання містифікація Кобилянської: вона їх ніколи не писала! Але й не перечила, коли це за неї робили інші. Можливо тому, що тепер для неї слово, яке не здатне було вдосконалити світ, вже нічого не важило? А може, її розважала нагода створити про себе ще одну легенду: стати символом якщо не цілої України (як її подрузі Лесі Українці), то бодай відродженої Буковини.

Канонізація безбожниками

Тож Кобилянська мовчить. І влада більшовиків-безбожників робить її, зразкову католичку, її – ніцшеанку і язичницю, схимницю, спартанку у побуті, і вакханку у слові, святою великомученицею. 77-літню хвору письменницю приймають у члени Спілки письменників СРСР, друкують книги, виплачують чималі гонорари, за які родина, нарешті, може придбати для неї постійне житло.

Літературознавці в традиціях більшовицького запілля називають «орлицею» і «горлицею» – на вибір, але з означенням «буковинська» – принизливим для письменниці світового рівня. Неждано для себе вона стає символом, ідолом. До її оселі йдуть на поклон, приводять школярів, її вшановують визначні українські радянські письменники. У своєму інвалідному кріслі вона велична, незворушна і зворушлива водночас.

Вона – вже міф і легенда, і достойно дограє свою роль у театрі життя. Кобилянська знає: через півтора року, у кривавому і сльотливому березні 1942-го вона зайде за лаштунки вічності назавжди. Після смерті твори її видають, творчість досліджують. Особу і особистість – також, але в напрямку паралельному до режимного.

Чернівецькому музично-драматичному театру присвоюють її ім’я,(ніби в пам’ять про юну мрію Ольги Кобилянської стати артисткою і втекти світ за очі з мандрівними лицедіями), а на кону ставлять все, що можна було інсценізувати з її творів: від романтичної легенди «В неділю рано…» до жорстокої драми «Земля»…

Менше поталанило письменниці з кінематографом: так і не знайшовся режисер, який би побачив ніжну велич її «царівен» – жінок, яких вона писала з власної душі і ностальгії за ідеалом жінки, «звільненої від жінки» (за словами Ніцше), передбачила і зустріла в Лесі Українці.

Емансипе?

У недавні, радянські часи (до слова, епоху розгулу чоловічого шовінізму, або, як нині кажуть – сексизму) сором’язливо замовчувалась ще одна легенда (чи парадокс) про Ольгу Кобилянську як про першу буковинську феміністку. Легенда виявилась правдою. І не тільки тому, що письменницька праця мимоволі приписувала Кобилянську до полку перших європейських емансипанток. Феміністкою робив її весь сенс життя – прагнення самореалізації, самоствердження як талановитої мислячої людини.

Захоплення прогресивними ідеями розкріпачення жінок, дружба з відомою емансипанткою Наталею Кобринською спричинили Кобилянську до участі у створенні першої в краї феміністичної організації, яка називалася «Жіноча громада на Буковині». Але, кажучи нинішніми термінами, проект для письменниці виявився… не вдалим. Пані, яких вона кликала до самодовершення і самоствердження у цьому несправедливому до жінки світі, скоро перетворили ідейний клуб у «пльотки» за горнятком кави про «стару панну Олю, яку ніхто заміж не бере через її писання».

Ображеній феміністці нічого не зоставалося, як покинути жіночу громаду на її містечкових горбках та, усамітнившись на своїм гордім Олімпі, витворювати з білої глини слів і золотого сяйва мрії себе і своїх «царівен» – українок майбутнього. До яких, на жаль, і через сто років мало хто доріс…

Хто Ви, панни «хтосічки»?

Сьогодні вітри перемін розвіяли пряні пахощі її містифікацій і запахущий туман ладану довкола її особи. Декому запахло смаженим ще від однієї містифікації Ольги Юліанівни — стосунків з Лесею Українкою.

Для Кобилянської, що мусила нидіти у замкнутому колі тихих буковинських містечок, зустріч з Лесею Українкою в Чернівцях, як і поїздка до неї на велику Україну, була не тільки своєрідним проривом у світ. Це було потрясіння… віддзеркалення!

Зустрічі з двійником: за духом, помислами, устремліннями і – долею. До всього обидві виросли в багатодітних родинах, своєрідних дитячих республіках, з їх братерсько-дружніми законами взаєморозуміння, постійною інтригою гри і розіграшів. Як і в родині Косачів, так і в родині Кобилянських діти називали один одного придуманими, відомими тільки їхній «фамілії» іменами – своєрідними паролями братерства, близькості.

От звідки взялося у листуванні двох дорослих серйозних дам, вже відомих літераторок оте зманіжене, незрозуміле для нас, прагматичних, «сюсюкання» зі всякими «хтосічками» «біленькими й чорненькими»… Цей підозріло-інтимний, аж до банальності, тон, якийсь… сестринсько-материнський, чи що?.. Ба! Радше молитовно-заклинальний!

Такими словами, таким тоном розмовляють тільки з найдорожчими, — з дітьми. Навіть з ненародженими. Навіть, коли дітей нема – слова є. І вони чекають адресата. Такими словами говорять з найближчими людьми, щоб відгородити, вберегти їх від зла, від «пошарпаних нервів», від душевного зламу. Згадаймо, що ці… «материнські слова», ці преніжні бальзами самотні бездітні жінки виливали одна на одну в найтяжчі хвилини свого життя. Леся Українка – по смерті Сергія Мержинського. Ольга Кобилянська – після розриву з Осипом Маковеєм.

Врешті, так «сюсюкають» із коханими чоловіками, але вони були покинуті тими, кого кохали, тож, зійшовши із свого публічного холодного Олімпу, впали одна одній в обійми, по-бабськи оплакуючи свою долю жіночу, втішаючи та зцілюючи одна одну словом ніжним, та обзиваючи «ведмедем» найбільшого свого кривдника сердечного – Осипа Маковея.

Спрага сатисфакції: Осип Маковей

Вродливий, відзіґорний галіціянт, галантний офіцер, до того ж – письменник – він наближався до її ідеалу. А ці нові для неї ідеї українофільські, ці довгі, довірливі розмови в редакції газети «Буковина» про руську (українську) літературу, про завдання кожного «писателя», про літературний Львів, Франка і Павлика, велику Україну будили в її душі щось дивне, приспане, але таке гостро болісне і болюче…

Осип Маковей – найгеніальніша і найзворушливіша містифікація Ольги Кобилянської. Його роль в українській літературі відома: приїхати в зденаціоналізовані Чернівці, редагувати першу в краї українську газету «Буковина», а головно – в чорненькій чуттєвій панночці, яка щось там мережить на папері німецькою, розбудити українську письменницю і… жінку. Без жінки – не можна. По модному тоді Фройду – сублімація невдоволених сексуальних потреб і прагнень – вічний двигун творчості. Надто жіночої.

Приклад: Жорж Занд.
Однак цю містифікацію придумала не вона, а Хтось інший, і охочій до дивовижі панні Олі залишилося тільки повірити цій омані.

«Вона чекала справжнього мужа і бачила таким Маковея», – пише один з дослідників творчості Кобилянської. Ще один ошуканий… Бо насправді Кобилянська від Маковея нічого такого не чекала. Точніше, можливо, як слабка смертна жінка і бажала б його в чоловіки, бо таки кохала! Але! Вона сама взяла від нього все, що можна було взяти, і сама вирішила його долю – провідної зорі, стимулу і стимулятора її письменницьких химер.

Творчим вампіризмом – от чим можна назвати почуття Ольги Кобилянської до Осипа Маковея! Своїм небажанням втрапити в її сіті, він збуджував її жіноче самолюбство, колобродив і живив її почуття, стимулював її працездатність.

Атож, вона таки боялася його втратити. Але не як мужчину, об’єкт кохання, а як… стимул… Збудник її пекельного самознищення – творчості. Жоден зі знайомих мужчин, із поклонників і друзів не подразнював так її уяву, як Маковей.

Він був її жіночим варіятством, тим, що Ніцше називав «потребою гордості і чуттєвості», «рабством», яке робило її безоглядно вільною і всеможною у слові.

Зі стосунків із ним вона моделювала любовні романи своїх персонажів. З Маковея списувала всіх своїх героїв, перелицьовуючи вдосконалювала його образ, аж доки не втратила до нього інтерес.

І це – саме це – стало найбільшою трагедією і втратою її життя! Її душу покинуло кохання, пристрасть, злість, спрага сатисфакції! Більше Кобилянська нічого вражаючого не сотворила. Надходила старість і байдужість.

P.S.
Кобилянська пережила молодшого на чотири роки Маковея на цілих сімнадцять років. У кінці життя на запитання, чи любила кого, відповідала коротко і категорично: Ні!
Тож, воздавши Маковею – Маковеєві, нарешті, збагнемо, що, якби не було його в житті Кобилянської, то… То що? То був би Макосій чи Макопад. І то не вплинуло б на її суть, і на істину, і на призначення. І нічого б не змінилося б у визначеній Небом долі. Бо все земне життя Ольги Кобилянської було грою уяви, геніальним обманом, який ставав правдою лише у її творах.

Галина Тарасюк