1939-й…
Ще два роки до світової війни. У родині Трохима Назаренка з’являється третя дитина — хлопчик Іван.
Він не знатиме своїх батьків – матір спалили в клуні, батька після третьої спроби втечі з полону розстріляли.
Босонога сирота…
Йому та старшому братові Толіку сестра Саша замінила і батька, й матір. У неї не було ні юності, ні молодості.
Бідували, недоїдали, але вийшли в люди, створили сім’ї, підтримували одне одного до кінця.
Нині батькові 80!
За плечима — важка доля, але найголовніше — те, що ніхто про нього поганого слова не скаже. «Трохимович, поможи те, зроби се» — Трохимович не відмовляв нікому.
Скільки худоби вилікував, працюючи ветеринаром, скільком людям допоміг. Чи багато нині охочиш лікувати тварин? Все життя батька пронизане найбільшою пристрастю — кіньми! У нього були найкращі коні в окрузі — від рисаків до ваговозів арденської породи.
Ми теж виростали на конях, купалися з ними в ранкових росах, перепливали ставки, обкатували найбільш норовистих весняними торфовищами.
Батько продав останнього коня на восьмому десятку, коли стало важко водити на пашу, не встигав за широким шагом буланого Букета. Букет — єдиний кінь, якого ми так і не об’їздили верхи, батько б об’їздив, якби мав потребу.
Продавши коня, старого брати вже не захотів. Сказав: «Або хороший кінь, або ніякого».
Розмінявши восьмий десяток — тричі прадід, чотири рази дід і батько, люблячий чоловік, має що сказати Роду. Ми ж бажаємо йому ще щонайменше двадцять весен сіяти поле і вдихати буття.
Хвала главі Роду!
Віталій Назаренко
