Люди. Подякуйте Валентину Івановичу Буряченку. Він б’ється як лев, за нас… Скільки років я знаю Івановича? Здається, вічність. Принаймні, третину свого життя, а я не такий вже й молодий. Якось непомітно і несподівано він став одним з моїх (та й не тільки моїх) найкращих друзів, з яким можна було не часто бачитися, але в разі чого звернутися за допомогою, погомоніти «за життя», порадитися. Рівняв, іноді, чого гріха таїти, за моє «вживання»… А за занадте чаркування, зачасте вигадане «добрими людьми», він мене шикував конкретно…
Шикував Іванович не в переносному, а в прямому сенсі не тільки мене. Я не знаю нікого з корифеїв чернігівської журналістики, хто б не пройшов через військовий полігон, куди Іванович вивозив нас мало не щомісяця. Подивитися на навчання, на танках поїздити, самим постріляти…
Лариса Галета, Сніжана Божок, Маша Пучинець, Інга Вітковська, Віталій Назаренко, Сергій Дзюба, Наталочка Руденко, Віталій Луговський та інші… І було це ще до війни. А він немов передчував. Звісно, не всі з нас стали військовими журналістами, та все ж таки деяким та наука згодом знадобилася.
Щодо профісійних військових журналістів, з якими мені довелося три роки працювати на фронті, то всі вони, як мені здається, були учнями Івановича. В цьому немає нічого дивного, адже він був, якщо чесно, засновником української військової журналістики. До 2014 року українські ЗМІ писали про що завгодно, але тільки не про армію. І тільки після анексії Криму згадали про неї, та й то не всі.
З першого ж дня вторгнення москалів на Донбас, Іванович був на Донбасі. Начальником прес центру АТО. І, по секрету скажу, коли вже я їхав на свою першу ротацію у зону бойових дій, свої берці він віддав мені. Вони і досі зі мною. Не як пам’ять, а як найкраще взуття для тих, кому небайдужа доля Батьківщини.
Де нині військовий запасу, полковник ЗСУ, перший і єдиний головний редактор центрального друкованого органу Міністерства оборони України журналу “Військо України”, кавалер двох орденів “За Мужність” (назвіть мені хоч одного із журналістів, хто має такі нагороди. Це вам не значок ГТО), Буряченко Валентин Іванович (позивний Редактор)? Так ось, на передовій!! З початком москальского конкретного вторгнення в Україну минулого року він першим, 24 лютого, встав на захист рідного Чернігова разом зі своїм побратимом полковником Вадимом Мисником (Рятівником), з гранатометами і кулеметами…
Рятував поранених (він з Вадимом вивезли живими в Київ всіх поранених військових чернігівців)… У жовтні по січень воював у Бахмуті. У самому Бахмуті. Переміг, вижив, зміцнів, схуд дуже… А сьогодні… Ну, де має бути сьогодні бойовий офіцер? Там, де потрібно. Якщо коротко — в зоні бойових дій, і знову на Сході.
А для чого я це пишу? По-перше, тому, що хочу подякувати полковнику Буряченку, що свого часу він витяг мене з диванного болота. А по-друге… 14 червня у Івановича був День народження. Ми дорослі люди і вітання, на кшталт, «желаю здоровя» у нас вже не проходять. Тому, коротко: командире, дякую тобі! Знищуй ворогів, бий цих паскуд, як ти і тільки притаманно тобі можеш! Хай тебе оминуть кулі! І хай твої три зірочки на погонах обернуться на одну, але велику. Працюємо, командире, й далі! І живемо!
Олег Яновський-Шпак
