«Я погодився йти на вибори на пропозицію Драча і Чорновола, аби підтримати РУХ, що почав катастрофічно втрачати прибічників. За мною, все ж таки, стояли мільйони глядачів моїх фільмів. Я так думав, що вони стоять за мною. Спершу Чорновіл поставив мене в список РУХу в прохідну першу двадцятку. Потім перед самими виборами він продав п’ять прохідних місць за мільйон гривень кожна.
РУХу конче були потрібні гроші. Купили собі місця Бродський, Шайка і ще двоє таких самих патріотів-долбо*обів.
Мене, звичайно, як і українське кіно, принесли в жертву. Ну, звичайно, про це, про всі ці ігри за лаштунками, я дізнався багато років по тому від депутата Павла Мовчана. А поки що я відчайдушно працював на РУХ. Я нагадував собі того старого півня, що біжить за молодою куркою і втішає себе: «Якщо не дожену, то хоча б зігріюся!»
(«Юрка Іллєнка доповідна апостолу Петру». Кн. 1. 2008).
Сумна констатація безсилля мистецтва.
Чомусь моментами думалося, що гірше позаду. Вже мені нагадують, що зрілість не потребує запитань і зовсім байдужа до відповідей. Але мистецтво слабосиле перед невіглаством людей у владі, тримання за яку робить з них або диктаторів, або психічно неврівноважених людців, які шантажують світ «глобальною катастрофою цивілізації», якщо їм не дадуть можливості виявляти свої апетити безперешкодно.
І все-таки, «мовчати не можна, мовчання породжує страх» (Канетті). «Ет, хай ми й продулися, — відрік страдник Дурандарт голосом кволим і глухим, — тасуй карти знову!».
Геніяльний Сервантес окреслив ту безперспективну перспективу, якої не оминути будь-якому справжньому митцеві.
Євген Баран
