Оце в такий час 84 роки тому мама народила мене. Десь близько 5-ї години ранку. Правда, сніги тепер не ті. Тоді Катеринопіль так завалило снігом, що мій батько, вже відомий у селі тракторист, сів не на трактор, а взяв у колгоспі сани й пару коней та й поїхав до лікарні за три кілометри маму й мене забирати.
Маму закутали в кожухи й посадили в солому на санях, а мене батько взяв на руки та так і ніс додому, часом ще й підпихаючи плечем екіпаж. За нами залишався справжній коридор, бо коні, а за ними сани не так ішли тим снігом, як пливли по ньому, розгортаючи в боки велетенські кучугури.
Мені було так добре в батька на руках, що я всю дорогу спав і нічого не пам’ятаю. І взагалі молочне дитинство я, мабуть, проспав, хоч воно тривало й довго (мама годувала мене своїм молоком 1 рік і 7 місяців). Перший яскравий спогад у моєму житті – я тягнуся до чогось великого, м’якого, теплого, бо там є що посмоктати – і тоді буде смачно. Розказували, що при цьому я кричав «Дай зізі!!!», та так дзвінко, що у вухах лящало всім у хаті, і хоч мене давно пора було відлучати, я виявляв чудеса наполегливости й домагався свого, особливо вночі, коли в хаті гарна акустика і всі хочуть спати.
І от пам’ять як фотознімок: я добираюсь до молока – і раптом блискавка в обличчя й несподіваний біль, як опік. Мама потім розшифрувала цей спогад: я вже всім упікся зі своїм «Дай зізі!!!», починався неминучий період відлучення, а батько повертався з поля зморений, а я не давав йому заснути, і от тоді вперше він застосував до мене козацьку методику виховання.
І те треба сказати, що я з’явився на світ у групі ризику. Мамі було вже 39, ніхто й не сподівався, що вона народить четверту дитину, а тут іще після трьох дівчат – та хлопчик! Та такий гарний, здоровенький, розумний!.. (Батько, кажуть, коли ніс мене за саньми, танцював від радости). До того всього, родина, нарешті, добулась сякого-такого достатку, батькам тільки й журби залишалося, що немає сина в хаті. І тут Бог його дає!
Я ріс балуваний, мамин мазунчик, мені діставалося все найсмачніше, мене мама оберігала од усякої роботи, холоду й будь-якого дискомфорту. Сестри мене поступово майже зненавиділи, і таки було за що. Але то вже інша казка…
Василь Триліс
